МАН

Міністерство освіти і науки України

Управління освіти і науки Херсонської облдержадміністрації

Каланчацьке територіальне відділення МАН України

Відділення: літературознавство

Секція: зарубіжна література

ПРОБЛЕМАТИКА  ТА НОВЕЛІСТИКА О. ГЕНРІ

Роботу виконала:

Папко Альбіна Сергіївна,

учениця 10 класу

Горьківської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Науковий керівник:

Галабурда Роман Степанович,

вихователь вищої категорії

Горьківської ЗОШ І-ІІІ ступенів

                                              Каланчак – 2017

ТЕЗИ НАУКОВО-ДОСЛІДНОЇ РОБОТИ

Роботу виконала: Папко Альбіна Сергіївна.

Каланчацьке територіальне відділення МАН України Центр дитячої та юнацької творчості Каланчацької селищної ради Херсонської області, Горьківська ЗОШ І-ІІІ ступенів, 10 клас, с. Привілля.

Науковий керівник: Галабурда Роман Степанович, вихователь вищої категорії Горьківської ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Про О. Генрі пишуть багато і по-різному. Різні глибина думок, точність аналізу у тих або інших дослідників. Та все ж важко звільнитися від відчуття, що тонкість, глибина і своєрідність цього чудового американського автора до цих пір не проаналізовані повною мірою і не оцінені по гідності.

Втім, як би не відносилися до творчості О. Генрі, непорушним залишається той факт, що забуття так і не стало його долею. Поки літературознавці вели суперечку про гідності або недоліки О. Генрі, видавці продовжували видавати, а читачі не переставали захоплюватися його новелами.

О. Генрі (Уільям Сідні Портер) – видатний сатирик кінця ХІХ – початку ХХ століття. Його ім’я стоїть в одному ряду з талановитими майстрами новели – Е. По, В. Ірвінг, А. Чеховим. Але О. Генрі – це особлива сторінка в історії американської та світової літератури. Письменник вперше наблизив повсякденне життя до читачів, показавши, що в ньому поєднуються і трагедія, і комедія, що люди, як актори в театрі, залежать від великого режисера – долі, і що, коли вони нарешті знімають свої маски, їм відкриваються високі духовні цінності та справжній смисл буття.

Творчість О. Генрі — могутнє джерело добра і людяності. Його новели не тільки полонять, захоплюють, радують читача. Вони будять в його душі цілий світ добрих відчуттів, вселяють в неї оптимізм і надію, проливають на неї бальзам утіхи.

Відомий американський літературознавець Г. Бейте казав: “О. Генрі мав чимало тих якостей, якими має бути наділений справжній великий письменник ... Він ніколи не втомлювався цікавитися людьми і йому завжди вдавалося зробити людей нестомлююче цікавими”.

Актуальність роботи досить значна, адже О. Генрі – один із найпопулярніших американських новелістів початку XX ст. Письменник-гуморист і митець поетичного світовідчуття, чутливий та іронічний, він був надзвичайно уважним до прикмет реального буття Америки своєї доби і створив власний романтичний міф про “маленького американця”. О. Генрі – добрий талант, який у своїх коротких динамічних новелах дарує людям віру в любов, без чого не може бути життя, як його не може бути без кисню у повітрі.

Окрім того, 11 вересня 2017 року виповнилося 155 років від дня народження відомого американського прозаїка, майстра новели!

Мета дослідження: проаналізувати поетику оповідань О. Генрі. У чому ж магія цього автора? Чому новели його і до цього дня залишаються улюбленим і захоплюючим читанням? Чим приворожує він читацькі серця?

 Для реалізації поставленої мети необхідно виконати ряд завдань:

–                    визначити місце та роль письменника в американській літературі;

–                    дослідити ідейно-художню своєрідність новелістики О. Генрі.

Об'єктом дослідження є ідейно-художня своєрідність оповідань        О. Генрі.

Предметом дослідження є творчість письменника-новеліста О. Генрі.

Практична цінність: доцільно використовувати як додатковий матеріал при вивченні творчості О. Генрі.

ЗМІСТ

Вступ__________________________________________________________5-6

Розділ 1. Місце О. Генрі в американській літературі__________________7-13

Висновки до Розділу 1____________________________________________14

Розділ 2. Тематичне розмаїття новелістики письменника_____________15-16

Висновки до Розділу 2_____________________________________________17

Розділ 3. Ідейно-художня своєрідність новелістики митця

3.1. Біблійні мотиви за новелою О. Генрі «Дари волхвів»_____________18-21

3.2. Парадоксальність новели «Останній листок»____________________21-23

3.3. Механізм смішного у новелі «Вождь червоношкірих»____________24-26

3.4. «Коли любиш Мистецтво, ніякі жертви не тяжкі» (Сила справжнього кохання у творі «Жертви любові»_______________________________26-27

Висновки до Розділу 3_________________________________________28-29

Висновки___________________________________________________30-32

Список використаних джерел______________________________________33

Інтернет-ресурси________________________________________________34

         

ВСТУП

Новела в літературі Америки кінця ХІХ – початку ХХ століття є провідним жанром. Новела – (від італ. novella – новизна) – різновид оповідання, невеликий розповідний твір про якусь незвичайну життєву подію з несподіваною розв’язкою. Це давній жанр світової літератури, який з’явився в епоху Відродження як невелике оповідання, нерідко з гумористичним чи сатиричним забарвленням, що передавало “новини дня”, набуло в Америці другої половини ХІХ століття особливо сприятливих умов для свого розвитку. Особливості малої форми – її рухливість, гнучкість, здатність відгукуватися на важливі події часу – також допомагали утвердженню новели в літературі США. В новелі раніше і повніше, ніж в інших формах, виявилися національна своєрідність американської прози, особливості національного характеру, місцевого колориту. В ній знайшли розвиток традиції народного оповідання, фольклорного гумору і сатири. За словами Гете, новела, що видно з самої її назви, – “це не що інше, як нечувана подія. Поетизуючи випадок, новела зводить життєвий матеріал у фокус однієї події...” [8;с23]

О. Генрі ввійшов у літературу як майстер цікавих оповідань. Він зумів посісти своє місце серед найкращих оповідачів в американській літературі завдяки оригінальності свого таланту. У публіцистичному монолозі “Репортер Пошти” О. Генрі висловив своє ставлення до навколишньої дійсності: “Життя не трагедія і не комедія. В ньому поєднуються і комічне, і трагічне одночасно… Руки долі міцно тримають нас за мотузки… і смикають то в один, в той в інший бік. Незрячі ляльки, ми все говоримо і говоримо на краю непізнаної вічності” [2;47]. Письменник вважав, що суспільне життя нагадує величезний театр, де люди – маріонетки, котрі виконують чиюсь злу волю. Можливо, цим мотивується традиційний для О. Генрі прийом гри, до якої залучаються не тільки герої, але й читачі. За допомогою літературної гри письменник закликає читачів до осмисленого сприйняття дійсності, до розуміння справжнього і фальшивого, до боротьби з приреченістю маріонетки. До останньої хвилини життя автор вірив, що коли людина знайде своє реальне обличчя і духовні цінності, стіни соціального театру впадуть, і ніхто не зможе більше керувати людиною, окрім неї самої.

О. Генрі – це приклад блискучого опанування жанру новели. Американський письменник – неперевершений у використанні точної і виразної деталі, а особливо у вигадуванні незвичайного фіналу. За допомогою кількох деталей О. Генрі вдавалося змалювати яскравий характер персонажів, їхнє життя.

РОЗДІЛ 1. МІСЦЕ О. ГЕНРІ В АМЕРИКАНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

“Одна з найвидатніших книг у світі

–  повсякденне життя, що нас оточує”

(О. Генрі)

О. Генрі — один з найпопулярніших американських новелістів початку XX століття, добрий талант, який у своїх коротких динамічних оповіданнях та новелах дарує людям віру в любов, без чого не може бути життя, як його не може бути без кисню у повітрі. Він блискучий майстер-новеліст. Як вдало відзначила І. Левідова, новели американського письменника – “...не поверхова імітація літературних прийомів – це завжди комічний бурлеск, маленька петарда, яка розриває соціально-побутові, психологічні штампи” [1;с19].

О. Генрі полонив своїх читачів не тільки гострою соціальною тематикою. Він здобув широке визнання як неперевершений оповідач.

Приємно вражені винахідливістю новеліста, його рідкісним даром помічати смішне у найбуденніших речах, ми залишаємося вдячними йому і за хвилини світлої радості, і за ту особливу ауру теплої сердечності й доброти, що випромінює його незбагнений талант.

О. Генрі нерідко називають “романтиком XX століття”, дорікаючи йому за майже казкову штучність фіналів, за відсутність чіткої соціальної перспективи у поглядах на суспільство, за прагнення прикрасити дійсність присутністю дива. Ще за життя письменника у середовищі літературних критиків за ним міцно закріпилася репутація “великого розрадника”.

Загальна тональність новел О. Генрі й справді була досить далекою від тієї соціальної загостреності та викривального пафосу, що стрімко зміцнювали свої позиції в американській літературі початку XX ст. Якщо так звані “розгрібачі бруду” (Е.Вортон, Е.Синклер, Ф.Норріс, Дж.Лондон та ін.) змальовували США як країну зруйнованих мрій та вражаючих контрастів, то О. Генрі пропонував читачеві дещо відмінну картину реалій тогочасного суспільного життя. Далекий від будь-якої політичної заангажованості, він зображав страждання й радості, будні і свята “маленької людини”, такого собі пересічного американця, що живе у складному й жорстокому світі, щоденно виборюючи право залишатися людиною. Саме йому й були адресовані новели О. Генрі, які несли в собі розраду і втіху, даруючи промінчик надії. Тож не дивно, що твори О. Генрі часто порівнюють з “різдвяними оповіданнями” відомого англійського письменника Ч. Діккенса, в яких добро завжди перемагає зло, а герой, гідний кращої долі, обов'язково знаходить своє щастя.

У рецензії на збірку О. Генрі “Запалений світильник” (1907) літературний критик Генрі Джеймс Сміт писав: “У його історіях є щось таке, перед чим неможливо встояти, навіть попри усі їхні недоліки; вони такі життєрадісні й безтурботні, такі геніальні в своїх коментарях і так приємно забарвлені сентиментальністю, яка своєю оманливістю нагадує Бродвей, але водночас є навдивовижу спонтанною й щирою”[3;с35]. Саме щирість була домінуючою у ставленні О. Генрі до своїх героїв. Створений ним американський міф, в якому завжди знаходиться місце для щасливого випадку, посмішки Фортуни чи дотепного жарту, мав у його сучасників чималий успіх. Протягом 1910 – 1920 років загальний наклад його творів, виданих лише англійською мовою, сягнув п'яти мільйонів. Це був своєрідний рекорд серед тогочасних англомовних письменників, перевищити який вдалося лише видатному британцеві Редьярду Кіплінгу.

Велика популярність новелістики О. Генрі спричинила потужну хвилю епігонських творів. Його творчу манеру намагалися наслідувати десятки американських літераторів, за рецептами його оповідань “штампувалися” сотні підробок-імітацій, якими рясніли тогочасні газети й журнали. Втім, жодному з цих наслідувачів так і не вдалося піднятися до рівня художньої майстерності О. Генрі.

Епігонство, яке було цілком природним наслідком популярності творів О. Генрі, стало однією з причин того, що в літературній критиці 1920—1930 років усе частіше почали з'являтися негативні оцінки його творчих здобутків та гостра критика методу і стилю. Його звинувачували у свідомому ігноруванні суворої правди життя та байдужості до гострих класових конфліктів, у штучності сюжетів та неправдоподібності діалогів. Теодор Драйзер, зокрема, називав його “поверховим літератором, суто розважальним автором”, а Максим Горький — “письменником управним, але не дуже талановитим”, “банальним миротворцем”, який “вважає людей жебраками, подає їм милостиню фальшивою монетою”.

Сам О. Генрі завжди досить іронічно сприймав критичні випади на свою адресу. У новелі “Сила звички” він, приміром, констатував: “Нападок критики зазнавали усі джерела натхнення, крім одного... Коли ми зверталися до класиків, вони з радістю викривали нас за плагіат. Коли ми намагалися зобразити дійсність, вони докоряли нам за наслідування Генрі Джорджа, Джорджа Вашингтона, Ірвінга Бачеллера. Ми писали про Схід і Захід, а вони звинувачували нас у захопленні Джессі Джеймсом та Генрі Джеймсом. Ми писали кров'ю серця, а вони бурмотіли щось про хвору печінку” [3;с157].

Гострих випадів з боку критики було чимало ще за життя письменника: ліві звинувачували його в тому, що він занадто оптимістичний і постійно перебуває в полоні міщанських ілюзій щодо життя та людей; з боку професійних літературознавців незрідка лунали закиди щодо беззмістовності й відсутності психологізму, а також докори стосовно того, що його новела є шаблонною формою, в якій зводиться нанівець увесь художній досвід майстрів новелістичного жанру. Так, зокрема, відома в ті часи новелістка і літературний критик Катарина Фулертон Джерольд писала, що новели         О. Генрі — це, по суті, розгорнуті анекдоти, які не мають нічого спільного ані з життям, ані зі справжньою літературою.

Однак, навіть тоді, коли посилились критичні закиди у бік О. Генрі, досить впевнено і переконливо продовжували звучати й голоси тих, хто ставав на захист літературної репутації цього американського новеліста. Його називали художником майже шекспірівського масштабу, соціальна і психологічна значущість творів якого не викликає жодних заперечень і сумнівів. О. Генрі ставили в один ряд з такими визначними майстрами прози, як Едгар По, Брет Гарт і Марк Твен, Оноре де Бальзак, Гі де Мопассан, і Лоренс Стерн. І зрештою літературознавча наука визнала О. Генрі “малим класиком американської літератури”.

Письменник довів до досконалості провідний жанр американської новели. Його новели вирізняються захопливою фабулою, добрим гумором. Їм притаманний принцип “подвійної сюжетної пружини”, що спрацьовує у фіналі. Типова риса літературної манери письменника – несподівана розв’язка. Справжня розгадка старанно і непомітно готується від самого початку, але приховується підстановкою оманливою розв’язкою. Жанр новелістичних творів вимагав від письменника особливих виразних засобів. Саме тому новели О. Генрі насичені каламбурами, смішними словами. А ще письменник часто використовував образи та аналогії з літератури, Біблії, міфології, історії. Цікаві порівняння, влучні метафори для характеристики персонажів, їх портретів ми можемо знайти майже у кожній його новелі.

Оповідання О. Генрі неможливо переплутати з іншими новелами. У житті письменника було не так багато веселого, але його твори завжди сповнені яскравого гумору, який допомагає героям перемагати незгоди. Письменник сміється над обставинами, у які потрапляють люди, над обмеженістю міщан, які не розуміють прекрасного, над представниками влади, які знущаються з народу.

В оповіданнях О. Генрі дуже мало соціальної критики, майже немає викривального сарказму (нищівного сміху, сповненого ненависті і презирства), а є лише тонкий гумор (добродушний сміх над людськими недоліками) та іронія (глузлива, їдка насмішка над вадами людей і суспільства). Але позиція автора цілком зрозуміла: він на боці простих людей. Героями новел О. Генрі стали вихідці із найбідніших верств населення, проте вони мають такі духовні якості, таку веселу вдачу, таку шляхетність, якої немає у вищих колах. Всупереч обставинам герої письменника борються за життя, за місце під сонцем. Дуже часто ця боротьба завершується трагічно, але автор прославляє тих, хто не хоче миритися з прикрощами долі.

Сміх у новелах О. Генрі створюють різноманітні засоби комічного. Серед них автор надає перевагу гумору та іронії. Однак є ще один засіб комічного, характерний для О. Генрі – парадокс.

Парадокс (із грецької — несподіваний, дивовижний, той, що суперечить здоровому глуздові) — основний композиційний принцип побудови новел О. Генрі, що має функцію відбивати загальну абсурдність життя. Новели О. Генрі мають своєрідну композицію, яка стала художнім відкриттям письменника. Оповідання починаються із начебто звичайного випадку буденного життя, але в процесі розвитку сюжету цей епізод перетворюється на несподіваний для читача парадокс, який треба розгадати. За допомогою парадоксу письменник показує порушення моральних і суспільних законів, які слід відновити. Розгадка парадоксу в новелах цього письменника завжди міститься наприкінці твору, коли з'ясовуються справжні цінності. Кінцівку оповідань письменника можна порівняти зі спалахом блискавки, що висвітлює обличчя й обставини, які вони є насправді.

В новелах О. Генрі немає нічого зайвого, вони завжди лаконічні, позбавлені поширених описів. Улюбленим прийомом розкриття характерів у письменника є діалог. Яскрава, виразна мова персонажів відтворює атмосферу народного життя.

Оповідач у новелах — не другорядна постать. Це людина, котра належить до того ж самого середовища, що і його герої, проте він відрізняється від них своїм філософським поглядом на життя, умінням розгледіти глибинний смисл обставин, а головне — посміятися і над собою, і над тим, що заважає людині жити вільно й щаслива.

Світ новел нагадує життя письменника своєю калейдоскопічністю, неймовірністю і водночас буденністю того, що відбувається. Це енциклопедія довоєнної Америки, де з однаковою легкістю оповідається про ковбоїв Дикого Заходу, провінційних фермерів та продавщиць Нью-Йорка. Герой О. Генрі зазвичай пресічна людина, котра вміє знаходити пригоди у повсякденності. Автор називав своїх персонажів типами: його цікавили ситуації, в які вони потрапляють. Мова новел характеризується вживанням просторічної лексики та сленгу, широким використанням прихованих цитат із творів світової літератури.

О. Генрі можна було б назвати своєрідним запізнілим романтиком, американським казкарем XX століття, але природа його унікальної новелістичної творчості ширша за ці визначення. Гуманізм, незалежна демократичність, пильність художника до соціальних умов свого часу, його гумор і комедія переважають над сатирою, а “втішливий” оптимізм — над гіркотою й обуренням. Образ, що виникає ніби на очах, відверто умовний, набуває скороминущої ілюзорної вірогідності — і назавжди залишається в пам'яті. Звільняючи своїх героїв від “глобальних” роздумів і рішень, О. Генрі ніколи не відвертає їх від моральних орієнтирів: у його маленькому світі діють тверді закони етики, людяності — навіть у тих персонажів, чиї дії не завжди погоджуються із законами. Надзвичайно багатою, асоціативною і вигадливою є мова його новел, насичена пародійними пасажами, ілюзіями, прихованими цитатами й усілякими каламбурами, які ставлять надзвичайно складні завдання перед перекладачами — адже саме в мові О. Генрі закладений “формотворчий фермент” його стилю.

Критики нерідко називають О. Генрі “великим утішником” і письменником, який розважає. Така оцінка великою мірою відповідає дійсності, бо є щось райдужне і казкове в його оповіданнях. Звичайно, його герої — типові маленькі люди — поза межами літератури надто часто зазнають краху своїх ілюзій. Але зовсім іншими постають вони в його творах: сильнішими, мудрішими, щасливішими, ніж у реальності. Нерідко їм на допомогу О. Генрі закликає його величність Щасливий Випадок, який забезпечує щасливий фінал подій, і ідеали вірності, дружби, любові перемагають. Безумовно, ці особливості стилю письменника можна пояснити прагненням задовольнити смак своїх читачів, здебільшого представників середніх класів. Але таке пояснення було б надто спрощеним. Річ у тім, що О. Генрі не знав хвороб свого часу, навпаки, він бачив їх досить гостро. Автор завжди щиро вірив у можливість щасливого життя тих звичайних американців, яких із такою любов’ю зображав на сторінках своїх книг.

Отже, О. Генрі мав унікальний дар — перетворювати самородки смішного, знайдені ним при просіюванні сірої повсякденності у коштовні діаманти комічного. Незбагненна магія його новелістики й сьогодні спроможна зачаровувати незбагненним розмаїттям цікавих сюжетних ходів і несподіваних фабульних рішень, віртуозною мовною грою і тонкою іронією. Сповнені зворушливої сентиментальності, насичені пародійними ефектами і яскравою комічністю, маленькі шедеври великого майстра продовжують дарувати насолоду широкому колу читачів, слугуючи потужним джерелом добра, людяності та життєстверджуючого оптимізму.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

О. Генрі — один з найпопулярніших американських новелістів початку XX століття, добрий талант, який у своїх коротких динамічних оповіданнях та новелах дарує людям віру в любов, без чого не може бути життя, як його не може бути без кисню у повітрі. Протягом 1910 – 1920 років загальний наклад його творів, виданих лише англійською мовою, сягнув п'яти мільйонів. Це був своєрідний рекорд серед тогочасних англомовних письменників, перевищити який вдалося лише видатному британцеві Редьярду Кіплінгу. Твори О. Генрі часто порівнюють з “різдвяними оповіданнями” відомого англійського письменника Ч. Діккенса, в яких добро завжди перемагає зло, а герой, гідний кращої долі, обов'язково знаходить своє щастя.

Велика популярність новелістики О. Генрі спричинила потужну хвилю епігонських творів. Втім, жодному з наслідувачів так і не вдалося піднятися до рівня художньої майстерності О. Генрі. У літературній критиці 1920—1930 років усе частіше почали з'являтися негативні оцінки його творчих здобутків та гостра критика методу і стилю. Сам О. Генрі завжди досить іронічно сприймав критичні випади на свою адресу. Його ставили в один ряд з такими визначними майстрами прози, як Едгар По, Брет Гарт і Марк Твен, Оноре де Бальзак, Гі де Мопассан, і Лоренс Стерн. І зрештою літературознавча наука визнала О. Генрі “малим класиком американської літератури”.

Письменник довів до досконалості провідний жанр американської новели. Його новели вирізняються захопливою фабулою, добрим гумором. Типова риса літературної манери письменника – несподівана розв’язка. Оповідання О. Генрі неможливо переплутати з іншими новелами. У них дуже мало соціальної критики, майже немає викривального сарказму, а є лише тонкий гумор, іронія та парадокс.

РОЗДІЛ 2. ТЕМАТИЧНЕ РОЗМАЇТТЯ НОВЕЛІСТИКИ ПИСЬМЕННИКА

Традиційно новели письменника поділяють на декілька циклів:

·        Нью-йоркський цикл (близько 150 новел, збірники "Чотири мільйони", "Палаючий світильник", "Голос великого міста").

Його тема – життя величезного чотирьохмільйонного міста Нью-Йорк. У ньому автор знаходить своїх героїв, починаючи від бурлак і закінчуючи королями біржі, банкірами і промисловцями. Однак не зображення правлячих класів переймається О. Генрі. Численну групу його персонажів складає дрібний служивий люд цього міста – спрута. Про скарби душ цих "маленьких людей", задавлених злиднями, – його зворушливі розповіді ("Пурпурне плаття", "Останній лист", "Персики", "З любові до мистецтва").

·        Другий цикл новел О. Генрі містить близько 100 творів (збірник "Серце Заходу").

Бездуховній атмосфері буржуазного суспільства протиставляється життя людей прерій, романтизований ідеал американського Заходу. Це тема другого циклу новел О. Генрі. У збірнику "Серце Заходу" О. Генрі зібрав написані в різний час оповідання про прерії та ковбоїв. Загальний тон "техаських" чи "ковбойських" новел О. Генрі визначається романтикою життя, вільною, як степ, де людина почуває себе незалежною від гніту капіталістичного міста. Люди тут сповнені сили, енергії, мужності. Вони керуються простими людськими почуттями – любові, дружби, честі. Тут приносить успіх не стільки спритність, діловитість, скільки працьовитість і цілеспрямованість. Звичайно, на всіх  "техаських" оповіданнях є наліт ідеалізації, але їхнім героям автор дає можливість одержати притулок, знайти друзів і почати нове життя .До новел цього типу відносяться "Найвище зречення", "Відродження Каліоппи", "Зникнення Чорного Орла", "Викуп", "Санаторій на ранчо", "Серце і хрест". Яскраві і самобутні їхні персонажі. Випробувавши безліч негод, люди переборюють хитросплетіння долі і виявляються зрештою її обранцями.

·        Третя група новел — це розповіді про південь США, батьківщину письменника (таких новел 28).

У них представлені персонажі з різних прошарків суспільства, що створюють свого роду "гумористичну енциклопедію" американського життя. Особливе місце серед них займає тип "шляхетного шахрая". Він репрезентований переважно в образах Джеффа Пітерса  та Едді Таккерса, а також в інших персонажах ("Подружнє життя як точна наука", "Вождь червоношкірих", "Звертання Джиммі Валентайна", "Джефф Пітерс як персональний магніт").                                                

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2

Традиційно новели письменника поділяють на декілька циклів:

·        Нью-йоркський цикл (близько 150 новел, збірники "Чотири мільйони", "Палаючий світильник", "Голос великого міста").

·        Другий цикл новел О. Генрі містить близько 100 творів (збірник "Серце Заходу").

·        Третя група новел — це розповіді про південь США, батьківщину письменника (таких новел 28).

РОЗДІЛ 3.  ІДЕЙНО-ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ НОВЕЛІСТИКИ    О. ГЕНРІ

3.1 Біблійні мотиви та їх інтерпретація за новелою        О. Генрі “Дари волхвів”

Художній світ новелістики О. Генрі є потужним джерелом дивовижної енергетики — енергетики щирої людяності, світлого гумору і життєдайного оптимізму. Щедрий на приголомшливі несподіванки та дивовижні збіги обставин, цей світ завжди кидає публіці інтригуючий виклик, спокушаючи розгадати фабульну загадку й подумки передбачити фінал. При цьому          О. Генрі настільки віртуозно грає на струнах читацьких очікувань, що, в черговий раз помилившись у своїх прогнозах щодо розв'язки, ми відчуваємо не розчарування чи досаду, а неабияке емоційно-інтелектуальне задоволення.

Однією з найкращих нью-йоркських новел О. Генрі є “Дари волхвів”. Дія новели відбувається у переддень Різдва. Різдво — це особливе свято для всіх людей, котрі, святкуючи народження Ісуса Христа, повинні усвідомити вічні духовні цінності. Стародавній звичай дарувати подарунки на Різдво походить від описаного в Біблії поклоніння волхвів Ісусу. Волхви, східні мудреці, звіздарі, котрі по зорях дізналися про народження Христа, прийшли вклонитися йому і принесли свої дари (золото, ладан і смирну) на знак особливого благоговіння перед новим Царем Іудейським, Сином Божим, який повинен на землі врятувати людство.

Хоча у назві твору прихований біблійний підтекст, мова йде не про давні, а про сучасні для письменника часи. Але свято Різдва має символічне значення в оповіданні. Це своєрідний духовний критерій дійсності та життя людей. На думку О. Генрі, волхви можуть завітати в кожний будинок. Та коли вони приходять у дім? Якими повинні бути люди, щоб до них прийшли волхви? І чи зберегли вони в своїй душі світло різдвяної зірки? Ці моральні проблеми порушуються у творі.

У новелі неважко помітити майже всі характерні мотиви і настрої письменника. Вона дотепна, майже анекдотична, але навряд чи можна назвати її смішною або веселою. В ній виразно відчувається присмак гіркоти. Але, з іншого боку, ця кумедна невдача з подарунками — справжня казкова різдвяна подія, що виявляє найкращі якості пересічних людей: самовідданість їхнього кохання, жертовність, душевна щедрість. Новела випромінює світло надії, як випромінює його Зірка Різдва, за якою рухались волхви два тисячоліття тому.

Традиційно для творчої манери письменника є зосередженість на приватному, буденному житті людей. Новела “Дари волхвів” не є винятком. Увесь сюжет розгортається у межах маленької квартирки сімейного подружжя Юнг. Делла і Джім опинилися в дуже скрутному матеріальному становищі: їм немає чим платити за помешкання, у них давно не було нового одягу й смачної їжі, а бідність увійшла в їх квартиру як повноправна господиня. Численні виразні деталі підкреслюють злиденне існування Юнгів (кнопка дзвінка не працює, табличка на дверях потемніла, дзеркало тріснуло). Найкоштовніші речі, які були в сімействі — це довге волосся Делли та золотий годинник Джіма. Але коли перед Різдвом постала проблема подарунків, Делла продає своє волосся, щоб придбати коштовний ланцюжок для годинника чоловіка, а Джім продає годинник, щоб купити дружині прекрасні гребінці. Останній епізод твору сповнений гіркої іронії. У Делли тепер є чудові гребні, та вже немає довгих кіс. А Джімові став непотрібний золотий ланцюжок. На думку О. Генрі, Джім дуже співвідносив себе з часом. Але тепер з його різдвяною пожертвою годинником, старий плин часу зупинився. Джім говорить Деллі: “Давай залишимо наші різдвяні подарунки.” – це гарна можливість для цих двох здатних на самопожертву “волхвів” зачекати на славне народження нових необмежених можливостей.

Проте О. Генрі стверджує, що в житті є речі, дорогоцінні за будь-які подарунки — це співчуття, милосердя, мудрість. Справжня вартість подарунків Делли та Джіма полягає не в їхній коштовності, а в тому, що вони є символом самовідданого кохання. На Різдво люди повинні замислитися над тим, а чи сповнене їхнє серце любов'ю, яку приніс на землю Христос. Хоча автор не вдається до розгорнутих характеристик своїх героїв, читач розуміє, що Делла та Джім по-справжньому кохають, тому в їх домі живе мудрість волхвів. Наприкінці новели автор начебто виходить на сцену і завершує твір афористичним висловом: “Дійсно мудрі ті, хто схожі на них. Скрізь і всюди. Вони і є волхви” [7;38].

Основа контрасту новели – порівняння багатства матеріального і багатства духовного. Тому згадування біблійних волхвів лише одна найбільш традиційна деталь Різдва, а ось образи цариці Савської та царя Соломона – невипадкові й важливі. За легендою, цариця Савська принесла Соломонові коштовні подарунки, щоб той навчив її божественної мудрості, але як стверджує Біблія, мудрості не можна навчитися, вона лише в тому серці, котре відкрите Богові та людям.

Зазначаючи, що цариця Савська позаздрила б Деллі, якби побачила її довге розкішне волосся, автор іронізує над тим, хто не розуміє справжніх цінностей. Волосся Делли, її милування ним та більш уважний погляд на оригінал тексту новели, де її ім’я ” Delilah” – Даліла, підводить нас до інших біблійних образів: героя філістимлянської війни Самсона (довгий час непереможного через чарівну силу його золотого волосся) та його коханої Даліли (яка обрізала незвичайне волосся Самсона і тим самим зрадила його). На противагу біблійній історії, у новелі О. Генрі жінка сама милується волоссям і здатна пожертвувати ним заради коханого.

Лейтмотив новели – дари повинні бути мудрими, а мудрість їх у тому, що дарувати треба найдорожче, дарувати треба люб’ячим серцем, бо любов це –взаємне жертвопринесення, що є підтвердженням відданості й життя.

Оповідання чітко вибудоване: виникла певна ситуація, за якої, читачеві здається, що він знає, якого завершення розповіді йому очікувати, але невдовзі він дізнається, що помилявся, бо розв’язка оповідання виявляється для нього зовсім несподіваною.

Отже, оповідання “Дари волхвів” – це дуже зворушлива історія, забарвлена добродушним гумором, але за завісою гумору приховуються серйозні думки, і тільки від проникливості читача залежить, наскільки важливі уроки винесе він із нього для себе.

3.2 Парадоксальність новели О. Генрі “Останній листок”

Це зворушлива історія самовідданої дружби і самопожертви. Центральні персонаж і твору — дві бідні дівчини-художниці Сью і Джонсі, які приїхали до Нью-Йорка з провінції. Джонсі тяжко захворіла на пневмонію. Годинами вона дивилась у вікно, на плющ, який плівся по стіні будинку у дворі, лічила листки, що опадали з плюща: ”Коли впаде останній, я помру”.[4;56] Усі зусилля Сью збити Джонсі з цієї небезпечної думки зазнавали поразки. І ось на плющі залишився останній листок. Життя дівчини врятував старий художник на ім'я Берман, бідний невдаха, який жив на першому поверсі, під студією Сью і Джонсі. Він під льодяним дощем уночі намалював на стіні листок плюща замість того, який зірвав вітер. Образ листка, що не підкоряється холодним вітрам, збудив у Джонсі волю до життя, і вона одужала. А старий Берман захворів на пневмонію і помер.

Атмосфера твору пройнята напруженим чеканням найстрашнішого: Джонсі приречена, вона вже почала рахувати свої останні дні та листки на старезному плющі, який видно з вікна вбогої кімнати. ”... Я хочу побачити, як упаде останній листок. Я стомилася чекати. Стомилася думати. Мені хочеться розслабитись, ні за що не триматися й полетіти – дедалі нижче і нижче – як один з отих нещасних, виснажених листків”[4;67]. Ця драматична ситуація виявляє різні типи ставлення до життя. Джонсі поступилася хворобі та злій недолі, а коли людина перестає боротися, зазначає О. Генрі, її життя в небезпеці. Сью допомагає своїй подрузі добрим, чуйним словом. Вона робить вигляд, що нічого не трапилося, плаче, ховаючись від Джонсі, проте Сью нічого не може змінити в перебігу подій і страждає від безсилля. Лікар уособлює тверезу оцінку ситуації: “Я зроблю все, що може наука. Але коли мій пацієнт починає діяти в інтересах гробаря і починає рахувати карети в похоронній процесії, я скидаю з цілющої сили ліків п'ятдесят відсотків. Якщо вам вдасться, щоб вона хоч раз спитала, який буде цієї зими новий фасон рукавів пальто, я зможу поручитися, що в неї буде шанс”. Судячи з розмов героїв, ми розуміємо, що Джонсі хвора не тільки фізично, але й духовно — від постійних злиднів, приниження, безнадії. Вона навіть забула про свою мрію намалювати Неаполітанську затоку, а коли художник перестає мріяти, йому залишається тільки одне — померти.

Найбільш психологічно складним образом в новелі є старий Берман. Автор іронізує з його кумедної зовнішності (“Борода Мойсея Мікеланджело ... спускалась у нього з голови сатира ... на тіло гнома”), з його постійних розмов про шедевр, який він коли-небудь залишить світові. До того ж, Берман “п'є запоєм”, у нього  характер сварливого старого, який знущається з “будь-якої сентиментальності”. І все ж таки О. Генрі знаходить у реальному житті силу, здатну подолати смерть, — це християнська любов, людяність, що втілюються в образі старого Бермана. Проте пізніше стає зрозумілим, що це лише зовнішня маска, за якою ховається добре й чутливе серце. Життя Бермана не менш трагічне, ніж життя дівчат. Довгі роки, мріючи намалювати неперевершений шедевр мистецтва, але змушений заробляти на хліб дешевими рекламами, він поступово втратив свій талант і надію стати справжнім художником. Чисте полотно на мольберті так і залишалося чистим протягом 25 років. Однак Берман забув про свої негаразди, коли почув про хворобу Джонсі. “ – Що, хіба є ще такі дурні, щоб умирати через листя, яке осипається з клятого плюща? Вперше чую. Як це ви дозволяєте їй забивати голову такими дурницями?” Душа митця і серце людини не померли разом із його втраченими надіями. Берман відчув, що настав момент намалювати свій головний шедевр у житті — останній листок плюща на стіні, щоб Джонсі завжди могла бачити його і не померла. Джонсі одужала, але старий Берман застудився й пішов в інший світ, навіть не почувши слів вдячності. Але саме він виявляється спроможним на великий акт самопожертви — ціною власного життя підтримує дух Джонсі і рятує її від смерті. Цей старий невдаха і пияк постає взірцем тієї дієвої любові, яка без жодного слова кидається на допомогу і іншим. Образ Бермана набуває справжньої духовної величі, а смерть його викликає в нас такий самий біль, ніби з життя пішла близька для нас людина.

“Останній листок” — одна з найкращих новел в усій світовій літературі, яка розкриває тему відданої любові людини до людини, це взірець майстерної композиції, яка вирізняється динамічним сюжетом. У ній автор використовує такий прийом, як несподівана кінцівка (до речі, це його улюблений прийом побудови сюжету). По суті, новела є прикладом “подвійної розв'язки”, тобто тут наявні дві сюжетні лінії: хвороба Джонсі і шедевр Бермана. Формально основною сюжетною лінією є хвороба Джонсі, але тільки формально. Насправді головною подією в творі є самовідданість Бермана. Обидві лінії дістають остаточну несподівану розв'язку тільки в наприкінці новели, коли Сью розкриває правду подрузі. Завдяки такому прийому О. Генрі тримає читача в напрузі до самого кінця новели. Але цей прийом виконує ще одну функцію — за його допомогою старий Берман в одну мить морально виростає в наших очах і перетворюється на символ самопожертви. Найвищим мистецтвом є мистецтво бути людиною. Вчинок Бермана – його мрія, його шедевр.

Таким чином, О.Генрі допомагає читачам зрозуміти, що сенс життя (яким би складним воно не було) — у самому житті: треба жити всупереч обставинам і негараздам. Разом із Джонсі ми усвідомлюємо: життя дається тільки один раз, тому треба боротися за нього і витрачати його на добрі справи, заради продовження життя інших людей.

3.3 Механізм смішного у новелі О. Генрі “Вождь червоношкірих”

“Усі ми колись бавилися з чортеням,

котре вистрибувало зі скриньки”.

 (Анрі Бергсон)

Тема "благородного пройдисвіта", людини, вільної від забобонів міщанського середовища прозвучала у новелі "Вождь червоношкірих".

Сем і Біл хотіли провести шпигунську спекуляцію земельних ділянок. Для цього їм необхідно було 2 тисячі доларів, а 600 доларів спільного капіталу в них уже було. Тоді виникла ідея викрасти сина багатого видного чоловіка на ім'я Ебінезер Дорст.

Хлопчик був непосидючим розбишакою і назвався викрадачам Вождем Червоношкірих, грози рівнин. Сема він тут же охрестив індіанським іменем Зміїне Око. Йому дуже сподобалося в лісі, оскільки він не любив ходити до школи; не любив дівчат; бешкетував, кидав каміння у кота, який сидів на паркані, поцілив каменем в око Біллу; цікавився різного плану деталями.

Одного разу він мало не зарізав уночі Білла, а Семові пригрозив, що вранці підсмажить його на вогнищі.

Злодії написали батькові листа з вимогою викупу єдиного сина у розмірі дві тисячі доларів. У відповідь вони отримали лист, у якому йшлося:

«Двом одчайдушним чоловікам. Джентльмени, з сьогоднішньою поштою я одержав  вашого листа відносно викупу, який ви просите за те, щоб повернути мені сина. Думаю, що ви вимагаєте забагато, і тому хочу зробити вам контрпропозицію, яку, мені здається, ви приймете. Ви приводите Джонні додому і платите мені готівкою двісті п'ятдесят доларів, а я за це погоджуюсь забрати його у вас. Приходьте краще вночі, бо сусіди думають, що він пропав, і я не можу нести відповідальності за те, що вони зроблять з кожним, хто приведе Джонні додому. Моє поважання. Ебенезер Дорсет».

Основний прийом у цьому оповіданні — парадокс. Він виявляється у таких моментах:

1) Джонні зовсім не боїться злочинців, навіть знущається з них;

2) Ебенезер Дорсет не сплачує викуп, а сам вимагає гроші з викрадачів за повернення сина;

3) Білл і Сем перетворюються на «полонених» «вождя червоношкірих». Комізм ситуації визначається тим, що жахливий злочин — викрадення дитини — зображується як злочин, спрямований проти самих викрадачів.

Читач весело сміється над епізодами, де Джонні виступає своєрідним «пригноблювачем» дорослих шахраїв: він їх б’є (“камінь завбільшки з яйце влучив Біллові якраз позаду лівого вуха”), їздить на них верхи (“...стрибнув Біллові, коли той став навкарачки, на спину й лупцював його п’ятами в боки.”), змушує годинами гратися в небезпечні ігри. Спочатку читач сприймає це як належне. Але зрештою шкода стає вже не Джонні, а Білла й Сема, особливо Білла, котрому довелося більше часу проводити з хлопчиною. Переключення дії з комічного в драматичний аспект відбувається тоді, коли злодії зрозуміли, що Джонні насправді може зняти з них скальпи або підсмажити на вогні.

Головне місце у творі посідає мотив гри. Він підкреслюється самою назвою твору, бо Джонні — це не дитина, це жорстокий “вождь червоношкірих”, який не думає про те, що комусь може бути боляче або незручно. Джонні в своїх іграх завжди перемагає чоловіків, які не можуть підняти на нього руку. Його розваги надто жорстокі. Звісно, що діти — дзеркало суспільства, але якщо такі діти, то яке ж тоді все суспільство? У підтексті твору О. Генрі засуджує людську жорстокість, насильство, умови, що викликають жахливі вчинки. А результат гри з читачем невідомий. Якщо читач просто посміється над кумедними випадками — значить, він не зрозумів глибинного змісту оповідання. А якщо усвідомить, що світ неначе перевернувся, що діти й люди грають у жорстокі ігри, то людяність кудись зникає — значить, письменник О. Генрі недаремно вигадав цей сюжет.

Механізм смішного у оповіданні діє бездоганно: “чортеня на пружинці” переслідувало б “викрадачів” ще невідомо скільки, аби старий Дорсет не “придавив” віконце скриньки.

О. Генрі шкода людей, що грають у небезпечні ігри, що діти стають надто жорстокими, що вони не знають межі в своїх розвагах, що світ – не весела гра, а серйозне випробування. Та чи зміниться все на краще? Відповідь на це питання автор дати не може, бо його знає лише саме Життя.

3.4. «КОЛИ ЛЮБИШ МИСТЕЦТВО, НІЯКІ ЖЕРТВИ НЕ ТЯЖКІ» (сила справжнього кохання у творі «ЖЕРТВИ ЛЮБОВІ»)

"Коли любиш Мистецтво, ніякі жертви не тяжкі", - саме так розпочав новелу письменник. Твір розвінчує цю ідею думками та діями головних героїв: Джо Лерребі, закоханого у живопис, та Ділії Керузерс - усім серцем люблячу музику. Саме Мистецтво допомогло їм зустрітися, вони закохалися один в одного і не вагаючись вирішили одружитися. Джо і Ділія були просто щасливі, бо належали один одному, а Мистецтво - їм. Мешкали у невеличкій квартирці, але будинок, у якому царювало щастя, не може бути занадто тісним.

І Джо, і Ділія брали приватні уроки у відомих майстрів до того часу, поки не закінчились гроші. Ділія заявила, що буде давати сама приватні уроки доньці багатого сеньйора. Джо соромно було сидіти вдома без заробітку, але найматися на роботу, відірвану від Мистецтва, дружина не дозволяла. Тоді він почав приносити заробіток аргументуючи тим, що продавав доволі вдало свої ескізи.

Таємниця розкрилася, коли Ділія прийшла додому з опеченою рукою. Виявилося, що вона вже давно працювала у пральні, а Джо - у котельні тієї ж пральні.

«Обоє засміялись, і Джо почав:

— Коли любиш Мистецтво, ніякі жертви не…

Але Ділія не дала закінчити, затуливши йому рота рукою.

— Ні,— сказала вона. — Просто, коли любиш…»

Автор, незважаючи на поразки бідних провінціалів, відверто милується їхньою щирістю, бо матеріальні труднощі відкрили найкращі риси героїв, зокрема, вміння кохати і бути коханим, а це і є, за О. Генрі, шлях до щастя. Доля Джо і Ділії не викликає песимізму, а дарує читачеві світло надії. З якою ніжністю ставляться вони одне до одного! А це і є щастя.

Безумовно, вони не є «жертвами любові». Цю назву О. Генрі обирає як певний емоційний та інтелектуальний виклик читачеві, аби примусити його задуматися над природою щастя. На перший погляд, Джо і Ділія насправді приносять свої мрії про митецьку кар’єру в жертву коханню: замість творчих пошуків, занять живописом та музикою на них чекає звичайнісінька важка праця. Однак цікаво, що вони самі жодної жертовності не відчувають, бо для них служіння одне одному є найвище щастя і найкращий витвір мистецтва.

Читач приходить до висновку, що щасливою була та людина, яка пізнала силу справжнього кохання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3

Художній світ новелістики О. Генрі є потужним джерелом дивовижної енергетики — енергетики щирої людяності, світлого гумору і життєдайного оптимізму. Щедрий на приголомшливі несподіванки та дивовижні збіги обставин, цей світ завжди кидає публіці інтригуючий виклик, спокушаючи розгадати фабульну загадку й подумки передбачити фінал. При цьому          О. Генрі настільки віртуозно грає на струнах читацьких очікувань, що, в черговий раз помилившись у своїх прогнозах щодо розв'язки, ми відчуваємо не розчарування чи досаду, а неабияке емоційно-інтелектуальне задоволення.

Новела “Дари волхвів” дотепна, майже анекдотична, але навряд чи можна назвати її смішною або веселою. В ній виразно відчувається присмак гіркоти. Але, з іншого боку, ця кумедна невдача з подарунками — справжня казкова різдвяна подія, що виявляє найкращі якості пересічних людей: самовідданість їхнього кохання, жертовність, душевна щедрість.  О. Генрі стверджує, що в житті є речі, дорогоцінні за будь-які подарунки — це співчуття, милосердя, мудрість. Отже, оповідання “Дари волхвів” – це дуже зворушлива історія, забарвлена добродушним гумором, але за завісою гумору приховуються серйозні думки, і тільки від проникливості читача залежить, наскільки важливі уроки винесе він із нього для себе.

“Останній листок” — одна з найкращих новел в усій світовій літературі, яка розкриває тему відданої любові людини до людини, це взірець майстерної композиції, яка вирізняється динамічним сюжетом. У ній автор використовує такий прийом, як несподівана кінцівка (до речі, це його улюблений прийом побудови сюжету). Найвищим мистецтвом є мистецтво бути людиною. Таким чином, О. Генрі допомагає читачам зрозуміти, що сенс життя (яким би складним воно не було) — у самому житті: треба жити всупереч обставинам і негараздам.

Тема "благородного пройдисвіта", людини, вільної від забобонів міщанського середовища прозвучала у новелі "Вождь червоношкірих". Головне місце у творі посідає мотив гри. Звісно, що діти — дзеркало суспільства, але якщо такі діти, то яке ж тоді все суспільство? У підтексті твору О. Генрі засуджує людську жорстокість, насильство, умови, що викликають жахливі вчинки. А результат гри з читачем невідомий. Якщо читач просто посміється над кумедними випадками — значить, він не зрозумів глибинного змісту оповідання. А якщо усвідомить, що світ неначе перевернувся, що діти й люди грають у жорстокі ігри, то людяність кудись зникає — значить, письменник О. Генрі недаремно вигадав цей сюжет. Письменнику шкода людей, що грають у небезпечні ігри, що діти стають надто жорстокими, що вони не знають межі в своїх розвагах, що світ – не весела гра, а серйозне випробування. Та чи зміниться все на краще? Відповідь на це питання автор дати не може, бо його знає лише саме Життя.

Автор, незважаючи на поразки бідних провінціалів у творі «Жертви любові», відверто милується їхньою щирістю, бо матеріальні труднощі відкрили найкращі риси героїв, зокрема, вміння кохати і бути коханим, а це і є, за О. Генрі, шлях до щастя. Безумовно, вони не є «жертвами любові». Цю назву О. Генрі обирає як певний емоційний та інтелектуальний виклик читачеві, аби примусити його задуматися над природою щастя. Читач приходить до висновку, що щасливою була та людина, яка пізнала силу справжнього кохання.

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Ім’я О. Генрі міцно увійшло в історію американської літератури. Живий і дотепний розповідач, чудовий майстер комічних ситуацій і характерів, гостро відчував протиріччя життя, він здобув популярність не лише на батьківщині, але й в інших англомовних країнах. Його творчість різноманітна і в жанровому, і в тематичному відношенні. Літературна спадщина О. Генрі представлена великою кількістю гумористичних оповідань. Письменника називають співцем долі маленької людини.

Новелістика О. Генрі була якісно новим жанром в літературі Америки. Він зумів вкласти значні проблеми свого часу, критичну оцінку дійсності, реалістичний зміст у рамки класичного, короткого оповідання, зберігши при ньому його легкість, витонченість, цікавість, ефектний фінал. Письменник використав всі аксесуари розважальної літератури свого   часу – прийом таємниць, паралельних сюжетних ліній, фальшивих розв’язок, комізм ситуацій і мови. Оригінальність новели О. Генрі – в нетрадиційній організації матеріалу, в зображенні звичайного і тревіального у несподіваному ракурсі, завдяки чому серйозні проблеми сприймаються легко. Потішна ситуація допомагає виявити нісенітниці дійсності. Розвиваючись в русі сатирико-гумористичної традиції, письменник збагатив її засобами комічного. Своєрідна композиція новел, що стала художнім відкриттям письменника. Її основний принцип – парадокс, розгадка якого припадає на фінал твору. О. Генрі часто використовує принцип подвійного повороту. У новелі дві кінцівки: перша виявляється помилковою, зате друга все розставляє по місцях. Несподіваний фінал, як правило, виявляє протиріччя між реальним і бажаним.

Ми можемо стверджувати, що новелістика О. Генрі має чіткі особливості:

-         Герої - типові "маленькі" люди, але надзвичайно сильні, мудрі, щасливі;

-         показ справжньої Америки, дух життя і людей, спосіб їх мислення, а також пісні, легенди, казки;

-         частині творів притаманні рефлексія і роздуми;

-         частина новел ґрунтується на комічній ситуації, хоча твір не був власне гумористичним;

-         чітко виражений динамізм композиції та гумор;

-         найбільшого значення сюжетна напруга  набуває у фіналі (різка раптова зміна читацьких очікувань - такий тип фіналу мав назву кінцівки-педант (фр. "крапка")).

Зазвичай, художні твори новеліста – це витоки добра, світла, життєрадісності та людяності. Майже кожна з його новел радує, захоплює читачів, пробуджує в душі надію й оптимізм, а сам письменник співчуває тим своїм героям, котрі найбільше потребують допомоги. Звернувшись до своїх читачів, О. Генрі ніби промовив їм: "Ви чекаєте на скарби, які ніби манна небесна, упадуть до ніг у вигляді золотих доларів чи хрустких кредиток, а між іншим у кожного з вас є величезні скарби, які ви мало цінуєте".

Отже, місце О. Генрі в історії національної літературної традиції є якщо не визначним, то, принаймні, досить помітним. На думку відомого російського формаліста Б.М. Ейхенбаума, “справжній О. Генрі — в іронії, що пронизує його новели, у гострому відчутті форми і традицій. Американці неодмінно хочуть довести подібність світоглядів Генрі і Шекспіра — так виражається “народна гордість”; читач у даному випадку не зацікавлений у порівняннях — він читає Генрі, тому що читати його весело, і цінує в ньому те, чого так не вистачає нашій літературі, — вдалість конструкцій, забавність сюжетних ситуацій і розв'язок, стислість і швидкість дії”. [15;27].

Як зазначав Альфонсо Сміт :“Де ще у всій літературі зустрінете ви таку неймовірну суміш: історії, по-диявольському закручені і укладені в оболонку бомби; висміювання всього і вся - нічого святого; блазенські проповіді і пародійні заповіді; гумор в чистому вигляді і поруч - варварський фарс” [3;140].

Письменник Юрій Нагибін в статті «Добрий талант», присвяченої сторіччю з дня народження О. Генрі, говорить про те, що його новели, наприклад, з циклу «Серце Заходу», були б вельми корисним читанням для юнацтва, бо вони вчать мужності, вірності, благородству. Втім, услід за автором статті, можна добавити, що уроки моральності, які можна почерпнути з творчості О. Генрі, могли б, по словах Ю. Нагибіна, «послужити хорошою профілактикою» для читача будь-якого віку.

Багато новел О. Генрі — це маленькі шедеври, в яких форма і зміст знаходяться в досконалій гармонії. У них виважене кожне слово, кожен поворот сюжету. І не тускніють з роками фарби цих маленьких шедеврів наперекір прогнозам недалекоглядних провісників.

О. Генрі наголошував: “ Я сподіваюся, що ця коротка розмова буде звучати ще довго після того, як мене не стане. Я хочу, щоб всі ви і тоді продовжували читати мої розповіді. Бувайте друзі!” [3;155].

СПОСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.                 Братко В.О. Від жанру до змісту // Зарубіжна література в школах України. – 2008. – №6. – С. 23-24.

2.                 Вербовська Л.Т. Шедевр маляра Бермана // Всесвітня література в середніх навчальних закладах. – 2001. – №6. – С. 25-27.

3.                 Внуков Н.А. Тот, кто называл себя О.Генри. – Л.,1969. – С. 156.

4.                 Генри О. Избранные новеллы. – М.: Правда, 1983. – С. 245.

5.                 Гречка В.А. Зло,що чинить людина // Зарубіжна література в школах України. – 2006. – № 8. – С. 36-38.

6.                 Гречка В.А. Плющ – символ вірності і вірного життя // Зарубіжна література в школах України. – 2006. – №7. – С. 46-47.

7.                 Гречка В.А. Різдвяний подарунок від О. Генрі // Зарубіжна література в школах України. – 2008. – №3. – С. 35-38.

8.                 Гудзик О.А. Витівки Джонні Дорсета // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2004. – № 7. – С. 39-41.

9.                 Зарубежные писатели. Библиографический словарь. / Под ред. Н.П. Михальской. – М.: Просвещение, 1997. – С. 806.

10.             История американской литературы. / Под ред. И.И. Самохвалова – М.: Просвещение, 1971. – С. 234.

11.             Левидова И.М. О.Генри и его новелла. – М.: Художественная литература, 1973. – 249 с.

12.             Ніколенко О.А. Сміємося разом з О. Генрі // Зарубіжна література в школах України. – 2006. – №4. – С. 23-24.

13.             Останній листок: Оповідання. – К., 1983.

14.             Рада І.М. Із любові до мистецтва: як аналізувати новели О. Генрі // Зарубіжна література в навчальних закладах. –2001. – №3. – С. 17-18.

15.             Савченко Л.М. Великі пристрасті “маленьких” героїв О. Генрі // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. 2008.

ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСИ:

·        http://ae-lib.org.ua/texts/ohenry__stories__ua.htm

·        http://domanlib.blogspot.com/2017/09/155_21.html

·        http://po-teme.com.ua/kulturologiya/referaty-po-kulturologii/1119-o-genri-i-jogo-noveli.html

·        https://uk.wikipedia.org/wiki/О._Генрі

·         

Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти, науки та молоді  

Херсонської обласної державної адміністрації

Херсонське територіальне відділення МАН України

Наукове відділення: літературознавства,

фольклористики та мистецтвознавства

Секція: світова  література

ПСИХОЛОГІЯ КОНФЛІКТУ «БАТЬКО-СИН»

У НОВЕЛІ «ПЕРЕВТІЛЕННЯ» Ф. КАФКИ

Роботу виконала:

Папко Альбіна Сергіївна,

учениця 11 класу

Опорний заклад «Горьківський заклад

повної загальної освіти Каланчацької

селищної ради Херсонської області»

Науковий керівник:

Галабурда Роман Степанович,

вчитель зарубіжної літератури

Опорний заклад «Горьківський заклад

повної загальної освіти Каланчацької

селищної ради Херсонської області»

                                              Каланчак – 2018

ТЕЗИ

«Психологія конфлікту «батько – син» у новелі «Перевтілення» Ф. Кафки».

           Папко Альбіна Сергіївна, учениця 11 класу Опорного закладу «Горьківський заклад повної загальної освіти Каланчацької селищної ради Херсонської області».

          Науковий керівник: Галабурда Роман Степанович, вчитель зарубіжної літератури Опорного закладу «Горьківський заклад повної загальної освіти Каланчацької селищної ради Херсонської області».

Актуальність роботи досить значна, адже у літературному пантеоні початку XX ст. важко знайти особистість, парадоксальнішу за Ф. Кафку. Його вважали пророком минулого століття, основоположником теми абсурду та релігійним мислителем.

Стисла характеристика. Тривожна, насичена страхом атмосфера його творів чинить на читача психологічний тиск, вражає, запам'ятовується. І як приклад, його новела «Перевтілення», однією з проблем якої є складні родинні стосунки (майже автобіографічні: батько – син). Наскрізним вбачаємо у своїй роботі дослідження причини виникнення конфлікту між старшим та молодшим поколінням.

Мета дослідження: поглибити знання про поняття «конфлікт»; знайти конструктивні способи вирішення проблемних ситуацій; виявити причини, які викликають появу напруження, а згодом і конфлікти у стосунках між батьками та дітьми; проаналізувати особисті стосунки письменника зі своїм батьком, проводячи паралель із новели «Перевтілення».

Для реалізації поставленої мети необхідно виконати ряд завдань:

–                    вивчити питання конфлікту та як його уникнути в стосунках батька з сином з сучасної точки зору психології;

–                    заглибитись у сімейні стосунки родини Кафки;

–                    дослідити ідейно-художню своєрідність «Перевтілення», а зокрема відносини Грегора Замзи з батьком.

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………….4

Розділ 1. Конфлікти між батьками і дітьми. Методи виходу з конфліктних ситуацій……………………………………………………………………………7

Розділ 2. Самотній паломник (складні стосунки Ф. Кафки  з батьком)…….. 15

Розділ 3. Самотність людини у світі абсурду (трагедія відчуження особистості в новелі Франца Кафки «Перевтілення»)………………………...21

Висновки…………………………………………………………………………27

Список використаних джерел…………………………………………………..28

         

ВСТУП

Все, що можливо, відбувається.

Можливо лише те, що відбувається.

Ф. Кафка

         

                Франца Кафку («Додаток А») називають одним із найзагадковіших письменників ХХ століття. Його твори, видані переважно вже після смерті автора, здається, містять безліч таємних послань, пронизаних абсурдом і страхом перед навколишнім світом. З’ява цих текстів провокувалася особистістю Кафки – для того, щоб писати, він примушував себе страждати, випробовуючи кожен рівень абсурду і муки на собі. Письменник доводив своє тіло не просто до хворобливого стану, радше – до розкладання живої плоті, а душу примушував знемагати від самотності, відвертаючись і від друзів, і від жінок, які його кохали.

          Кафка — письменник незвичайної долі. Сучасниками він не був помічений, хоча його талант високо цінували такі видатні письменники епохи, як Томас Манн, Герман Гессе, Роберт Музіль. Це сталося тому, що талановитий письменник разюче випередив свій час, передбачаючи і відчуваючи ті катаклізми, які мало пережити людство у XX столітті. «Мистецтво — дзеркало, іноді воно поспішає, як годинник»,— стверджував Кафка.

          Творчість Франца Кафки, відмічена 1915 р. премією Фонтане, привернула увагу лише в 40 р., коли його сприйняли на Заході як метра модернізму. Письменник показав відчуження особистості, ізольованість людини в буржуазному суспільстві, її приреченість на страждання. "Тільки люди, яких уразила однакова недуга, розуміють одне одного" - такий запис він зробив, у 20 років.

          Через двадцять років після смерті Кафки його було визнано одним з найвидатніших представників літератури XX століття, провидцем, який зумів передбачити біди людства. На початку 50-х років Франца Кафку разом із Марселем Прустом і Джеймсом Джойсом оголосили зачинателями новітньої літератури. Твори Кафки багато в чому наближаються до експресіонізму, який утвердився в європейській культурі на початку XX століття.

Навіть про те, до якої національної літератури його віднести, сперечаються і сьогодні. Кафка був євреєм, жив у Празі, писав німецькою. У його творчості поєднались елементи різноманітних національних стихій і культур — іудейської, слов'янської, німецької. З цього поєднання і постає дивовижний та неповторний поетичний світ Франца Кафки. Більшість літературознавців вважає Кафку австрійським письменником.

          Про нього після II Світової війни говорили, що він жив у трьох світах: світ, де він раб і підкорявся законам; світ його батька, який наказував і обурювався з приводу невиконання наказів; світ, у якому жили вільні і щасливі люди. Франц Кафка постійно шукав гармонію між усіма цими світами , та його особистий світ все більше  поринав у прірву…

          А тому ми ставимо перед собою мету проаналізувати особисті стосунки письменника зі своїм батьком, проводячи паралель із новели «Перевтілення». Дослідити корінь страждань Ф. Кафки. Віднайти  відповіді на питання: у чому полягають проблеми взаємин між батьками і дітьми з точки зору сучасної психології, чи здатні вони порозумітися один з одним, яку роль у взаєминах різних поколінь відіграють родинні цінності?

          Тема серйозна. Адже тільки за шкільною програмою із зарубіжної літератури її порушували на сторінках своїх творів Чарльз Діккенс («Різдвяна пісня у прозі», Е. Скрудж – тато), Вальтер Скотт («Айвенго», Айвенго –Седрік Сакс), Микола Гоголь («Тарас Бульба», Андрій – Тарас), Джеймс Олдрідж «Останній дюйм»,  Деві – Бен), непрості стосунки спостерігаємо між дітьми та дорослими персонажами казок та міфів («Додаток Б»). Не омив цієї проблеми й Франц Кафка.

          Актуальність і доцільність обраної теми: Сучасний інтерес до творчості Кафки пояснюється багатьма причинами. Кафка одним із перших у світовій літературі висловив відчуття катастрофічності нашого буття. І сьогодні до його творів звертаються, щоб зрозуміти витоки хвороби сучасного світу. Його твори просякнуті абсурдом і страхом перед зовнішнім світом та вищим авторитетом, вони здатні пробуджувати в читачеві відповідні почуття тривоги, що є унікальним явищем у світовій літературі. Окрім того, 03 липня 2018 року виповнилося 135 років з дня народження письменника.

Ступінь новизни: вперше отримано.

Характеристика роботи: теоретична.

Об'єктом дослідження є одвічне питання у стосунках батьків і дітей, а особливо у переломні моменти розвитку суспільства, коли старше і молодше покоління стають виразниками ідей двох різних епох. Щось подібне ми спостерігаємо сьогодні.

Предметом дослідження є життєвий та творчий шлях письменника-модерніста Кафки; психологічні особливості конфліктів у стосунках між батьками і дітьми.

Методи дослідження: спостереження, порівняння, аналіз, аналогія.

Практична цінність: доцільно використовувати як додатковий матеріал при вивченні творчості Ф. Кафки.

РОЗДІЛ 1 КОНФЛІКТИ МІЖ БАТЬКАМИ І ДІТЬМИ. МЕТОДИ ВИХОДУ З КОНФЛІКТНИХ СИТУАЦІЙ

У житті не раз настають вирішальні

хвилини і залишаються вирішальні дюйми…

                                                                           Дж. Олдрідж

     Батьки і діти, байдужість і милосердя, добро і зло – ці вічні проблеми стосуються кожного і вони не можуть залишити байдужими і нас. Минають роки, а проблема в стосунках між найріднішими людьми не тільки не вичерпується, але, навпаки, загострюється. Немає на землі людини,  яку б вона не зачепила.

Як побудувати здорові родинні стосунки? Чому виникає непорозуміння, відчуження між рідними людьми?

Психологи стверджують, що взаємини між батьками та дітьми  завжди були і є проблемою. Більшою мірою усунення можливих конфліктів залежить від батьків, адже вони мають більший життєвий досвід, аніж діти.

 І перш ніж перейти до розгляду питання стосунків «батько-син» у новелі «Перевтілення» Ф. Кафки, мене зацікавило саме трактування терміну «конфлікт». Різні джерела тлумачать це слово по-своєму («Додаток В»).

Так, у Філософському енциклопедичному словнику НАН України зустрічаємо наступне:

Конфлікт (від. лат. зіткнення) - в соціальній теорії – зіткнення інтересів, мотивів, тенденцій, суб’єктів суспільного життя. Зародження конфлікту можливе лише тоді, коли в межах цілісної системи на одному рівні знаходяться неідентичні в своїх виявах елементи; відповідно конфлікт визначається як певна об’єктивація взаємодії неідентичних елементів [1, с.299]

А Сучасний словник з етики «Конфлікт» вживає з допоміжним словом – «моральний»:

          Конфлікт моральний (лат. conflictus – зіткнення, від confligo – борюся) – зіткнення різноспрямованих цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів людей у процесі їх взаємодії (що виявляється в жорсткій формі), пов'язаних з протиборством мотивів, які потребують морального вибору. Конфлікт виникає і розвивається за умови наявності інциденту, коли конфліктуючі сторони починають діяти, ущемляючи інтереси одна одної. Всі конфлікти містять у собі моральний аспект, який виникає здебільшого в особистісних стосунках людей. Особливістю моральних конфліктів є неможливість відмовитись від вибору. Для того, щоб правильно, високоморально діяти і розв'язувати конфлікт, необхідне глибоке знання моральних цінностей, вміння передбачити наслідки свого вчинку і усвідомлювати те, що саме ти маєш узяти на себе максимальну долю відповідальності [2, с.215]

          Енциклопедія сучасної України так взагалі знайомить нас з цілим рядом різновидів конфліктів, вказуючи на їхні рівні та причини виникнення. Я ж зупинила свою увагу на внутрішньо-особистісному та соціальному. Читаємо:

          Конфлікт (від лат. сonflictus – зіткнення) – зіткнення протилежних інтересів, поглядів, оцінок, цінностей. Це протиріччя, що виникає між людьми чи колективами у процесі спілкування, їхньої спільної діяльності через непорозуміння або протилежність інтересів, відсутність згоди між двома та більше сторонами. Спроби досліджування конфлікту сягають глибокої давнини. На думку стародавніх китайських філософів, конфлікт – джерело розвитку природи та суспільства. Мислителі античності вивчали природу протилежностей і суперечностей.

          Однак конфлікт не варто сприймати тільки з негативних позицій, асоціюючи його з ворожнечею, оскільки часто він допомагає учасникам зіткнення краще усвідомити свою мету, звернутися до невикористаних резервів. Як правило, конфлікт співвідносять із агресією, погрозами, ворожістю, війною тощо. На думку переважної більшості науковців і частини менеджерів, навіть в організаціях з ефективним управлінням окремі конфлікти не тільки можливі, але й бажані, оскільки допомагають виявити різноманітність поглядів, більшу кількість альтернатив чи проблем, дух суперництва, конкуренції, консенсусу, компромісу тощо.

          Існують різні підходи до класифікації конфлікту, зокрема, С. Чейз запропонував 18-рівневу структурну класифікацію, що охоплює явища від внутрішньо-особистісних і міжособистісних рівнів до конфлікту між державами, націями.

          Цікаво, як трактується поняття «конфлікту» в літературі? Так ось, у вже добре нам знайомій  Енциклопедії сучасної України знаходимо наступне:

          Конфлікт у літературі  – зіткнення протилежних поглядів та інтересів, напружена боротьба, загострення суперечностей, що творять основу сюжету художнього твору і співвіднесені з його композицією.

          Словник літературознавчих термінів доповнює:

Якщо від античності до новітніх часів домінували яскраві конфлікти у формі зіткнення, сутички небуденних особистостей (трагедії Есхіла, Сенеки, П. Корнеля, Ж. Расіна, В. Шекспіра, комедії Аристофана, Ж.-Б. Мольера, П. Бомарше, К. Гольдоні, М. Гоголя, драми Д. Дідро, Г.-Е. Лессінга, Г. Ібсена), то наприкінці XIX ст. та у XX ст. в літературі освоювалися такі способи розкриття конфлікту, які вимагали співтворчості читачів і глядачів, пильної уваги до підтексту, до гри тих мотивів, які вирували в душах дійових осіб, але не виходили на поверхню сюжету. Л. Толстой і Ф. Достоєвський, А. Чехов і Б. Брехт, Б. Шоу і В. Винниченко відкривали глибини психологічних, морально-етичних, ідеологічних конфліктів, які драматизували розповідь, оповідь, монолог [http://esu.com.ua/search_articles.php?id=3235].

          Отже, конфлікти бувають різні: соціальні; моральні; психологічні; філософські; соціально-історичні; конфлікт добра і зла, освіти і невігластва; інтимно-особисті; конфлікт характерів; конфлікт протиборчих сторін одного характеру, а також виробничі, сімейно-побутові, етичні, релігійні, між “батьками” і “дітьми” та ін.

          Хочемо зупинитися більше на аналізу конфліктів саме між батьками і дітьми та розглянути методи виходу з даних конфліктних ситуацій.

          Загально відомо, що зберегти свій авторитет можна тільки залишившись для своєї дитини зразком у всьому. Зразком досвідченості, сили, мудрості. Секрет такої поведінки простий – вміти вирішувати любий конфлікт, а не уникати його. Любий невирішений конфлікт може піти по трьом стежкам – відкрита суперечка, справжньою «війною інтересів» і мовчазним конфліктом, коли образа не невисловлена.

          То чому ж виникають конфлікти поколінь? Основною причиною є різність інтересів. Тобто, задовольнивши інтереси однієї сторони, не задоволеною лишиться інша. В такій ситуації страждають і батьки і діти. В кожній родині різна думка на конфліктні ситуації.

           При зіткненні інтересів виникає проблема відразу у обох сторін: і у дитини і у батьків. Що ж робити в таких ситуаціях? Батьки вирішують завдання по-різному. Одні кажуть: «Взагалі не треба доводити до конфліктів». Але ніхто не застрахований від того, що бажання наші і нашої дитини одного разу розійдуться. Коли ж починаються протиріччя, одні батьки не бачать іншого виходу, як наполягти на своєму, інші ж вважають, що краще, поступившись, зберегти мир.

          Так з'являються два неконструктивні способи вирішення конфліктів.

          Перший з них можна назвати «Виграє тільки дорослий (батьки)». Мотив дорослих, які вважають за краще цей спосіб, простий: якщо дати дитині робити те, що вона хоче, вона тільки так і буде чинити, не рахуючись з інтересами інших людей. Дорослий «пригнічує» дитину своєю перевагою в силі. І тим самим дає їй приклад якраз такої поведінки, яку він не хоче бачити у сина чи дочки. Іноді дорослі-переможці обирають іншу тактику: домагаються свого наполегливими умовляннями. Висновок дитини: «Батьки все рівно наполягатимуть на своєму, мої бажання нікого не цікавлять». В результаті вона постійно відчуває себе переможеним. І почуття це відбивається в її поведінці: вона може бути або агресивною, або пасивною. Поступово накопичуються образи, розвивається відчуженість.

          Другий неконструктивний спосіб – «Виграє тільки дитина». Батьки вибирають цей спосіб за мотивами «все найкраще дітям», «аби не плакала», «мир за всяку ціну» і т. д. У цьому випадку в сім'ї вдається підтримувати атмосферу спокою і поступливості. Але навряд чи дитина зустрінеться з такою ж готовністю з боку інших дорослих і дітей. До того ж, у міру того як дитина росте, ростуть і її потреби. А у батьків накопичується невдоволення своєю вічною роллю покірних виконавців її бажань.

          Існує також і конструктивний спосіб вирішення конфліктів. У ньому виграють обидва учасники - і дорослий і дитина. Алгоритм рішення включає в себе кілька кроків:

1. Прояснення конфліктної ситуації.

2. Збір пропозицій.

3. Оцінка пропозицій і вибір найбільш прийнятної.

4. Деталізація рішення.

5. Виконання рішення, перевірка. («Додаток Г»).

          Професор з психології і засновник Гарвардської міжнародної програми з переговорів Деніел Шапіро радить дорослим, як залагодити конфлікт з дитиною:

         «По-перше, як тільки конфлікт починає посилюватись, поставте собі одне запитання: "Чи я дійсно хочу цього конфлікту?". Здебільшого, ви відповісте "Ні". Видихніть. Уявіть себе у майбутньому, через годину після цієї секунди. Уявіть, що приймаєте душ, релаксуєте у ліжку або читаєте книжку. Або уявіть себе на Місяці, ніби дивитесь зверху на свій діалог з дитиною. Невже ця сварка вартує часу і нервів вас і дитини? Напевно, що ні.

          По-друге, батьки схильні думати, що знають правильні відповіді на усі запитання, особливо під час сварок з дітьми. Але те, що ми маємо владу над дітьми, не означає, що у їхніх словах немає правди. Син чи донька часто можуть раціонально пояснити свою поведінку, але для цього нам потрібно виділити їм час, щоб вислухати і спробувати зрозуміти.

           По-третє, уявіть, наскільки безсилою може почуватись дитина, коли батьки кажуть їй, коли прокидатись, що їсти, коли лягати спати, і навіть як розмовляти. Не дивно, що діти хочуть трохи свободи, щоб визначати свою власну долю.

           І останнє, якщо простежите і проаналізуєте сварки зі своєю дитиною, то помітите, що причини конфлікту повторюються. Коли ви знайшли ці шаблонні причини конфліктів, ваше завдання – змінити дві-три дії. Наприклад, не сварити дитину за невиконання прохань, а запитати в неї поради, як вирішити цю неприємну для усіх ситуацію. Так ви "витягнете" сина чи доньку та діалог і відкриєте шлях для вирішення проблеми.» [https://life.pravda.com.ua/health/2017/11/4/227263/].

          Сімейний психолог з 25-річним стажем Катерини Кібкало стверджує: трохи не у половини дітей, яких приводять на прийом з підозрою на розлади психіки, проблема одна - їх батьки. Вона ж підмітила найчастіші помилки і дала поради, як їх уникнути:

• Поганий приклад. Діти - копії батьків, це правда. Безглуздо вчити дитину не палити і не лаятися матом, якщо ви самі все це робите. Якщо щось не влаштовує в поведінці дитини, подивіться на себе, швидше за все, ці дратівливі риси є в вас самих.

• Зловживання бабусями. Бабусі сучасним дітям все частіше замінюють і маму, і тата, і няньку. Але проблема бабусі в тому, що підсвідомо вона розуміє: у дитини є батьки. І зроби вона щось не так, буде кому дивитися на неї з докором. Ця відповідальність змушує перестраховуватися - звідси помилки.

• Порівняння з успішними однолітками. Вважаємо, якщо ставити за приклад дитині іншого, більш успішного, він за ним потягнеться. Відбудеться зворотний ефект - малюк відчує себе гірше, у нього знизиться успішність. Замість цього порівняйте дитину з ним самим, згадайте його успіхи.

• Примус до публічності. Не варто змушувати дитину щось робити на публіці. Батьки забувають, що дитина - особистість. І вже тим більше не можна лаяти дитину за відмову і вибачатися перед оточуючими за сина чи доньку. Навіть у дорослих вимога зробити щось викликає протест. Пропонуйте дитині демонструвати свої вміння, але якщо вона не захоче - відступіть.

• Надмірна суворість. З цим найчастіше перегинають палицю саме папи. Наміри, зрозуміло, благі. Але в результаті батьки отримують слухняну і абсолютно не готову до життя людину. Дитина не навчився самостійності, не обпікалася - за нього все вирішували. Результат буде сумний. З одного боку, у нього росте комплекс неповноцінності. З іншого - він вирветься з-під опіки, і тоді тримайся всі, хто може, тому що дитина буде прагнути порушити відразу всі батьківські заборони.

           Таким чином, конфлікт - складне психологічне явище, що може мати багато різновидів залежно від причин виникнення, кількості і складу учасників, форми вияву, результатів та ін. Кожен конфлікт розвивається і має певну послідовність стадій. Під час конфлікту його учасники займають різні (часто - протилежні) позиції, по-різному усвідомлюють та переживають ситуацію, що виникла.

Як правило, конфлікт виникає, коли одна людина дозволяє собі ображати іншу. Невміння спілкуватися посилює суперечку і приводить до опору. Для попередження і вирішення конфліктів доцільно дотримуватись певної послідовності психологічно оптимальних дій з урахуванням конкретної ситуації.

Причину конфліктності у родинах викликає вікова різниця між батьками і дітьми, відмінність характерів, що утруднює взаєморозуміння. Причина непорозумінь лежить у площині цінностей, стандартів поведінки, адже діти сьогодення ростуть в умовах, відмінних від тих, в яких їхні батьки.

Конфлікти підстерігають нас на кожному кроці, навіть у самій ідеальній сім’ї вони неминучі. З цього випливає висновок, що нам потрібно вчитися не тільки, як уникати конфліктів, але й вирішувати їх. Це допоможе мінімізувати їх ризик і також вирішити виниклі труднощі. Щоб не конфліктувати треба постійно самовдосконалюватися, працювати над собою, позбавлятися негативних рис характеру.

Кожен з нас інтуїтивно знає, що таке конфлікт. Але визначити зміст цього поняття нелегко. У повсякденному житті слово «конфлікт» ми застосовуємо до широкого кола явищ - від збройних сутичок і протистояння різних соціальних груп до службових або подружніх розходжень у думках. Ми називаємо конфліктом сімейну суперечку, військові дії, дискусії у парламенті, зіткнення внутрішніх мотивів, боротьбу власних бажань із почуттям обов'язку і т. ін. У даний час Україна переживає складні соціально-економічні зміни, які істотно відбиваються на становищі всіх елементів соціальних структур, зокрема сім’ї.

Цікаво, а тато Франца Кафки, при нагоді, прислухався б до подібних порад? Для повноти розкриття даного питання пропонуємо зазирнути до родового дерева письменника.

РОЗДІЛ 2 САМОТНІЙ ПАЛОМНИК

(Складні стосунки Ф. Кафки  з батьком)

          Кафка не схожий ні на кого; він почувався вигнанцем, бездомним і неприкаяним. Один з його німецьких біографів писав: «Як єврей він не був своїм серед християн. Як індиферентний єврей... він не був своїм серед євреїв. Як людина, що розмовляє німецькою, він не був своїм серед чехів. Як єврей, що розмовляє німецькою, він не був своїм серед німців. Він ніби голий серед одягнених. Як службовець із страхування робітників він не цілком належав до буржуазії. Як бюргерський син — не зовсім до робітників. Проте і на службі він не був увесь, адже відчував себе письменником. Але і письменником він не був, бо віддавав усі сили сім'ї. Водночас він жив у своїй сім'ї більше чужим, ніж будь-хто чужий». («Додаток Ґ»)

          Кафка, як письменник і людина, все життя страждав від самотності. В його особистості, як і в його творчості, все вражає парадоксальністю, майже абсурдністю. Він сприймав усі події, пропускаючи крізь себе; його бачення світу гранично суб'єктивне. Матеріалом для творчості письменника було зовнішнє життя, доповнене власним досвідом. Тому такою вагомою для творчості Кафки стала драма його стосунків з батьком і — ширше — із тим соціально-побутовим середовищем, до якого він належав від народження.

          Стосунки Кафки із сім'єю були важкі, і водночас він був хворобливо прив'язаний до рідного дому, де його вважали невдахою.

          Батько письменника наполегливою працею зібрав невеликий капітал і став дрібним фабрикантом, власником галантерейної крамниці. У сім'ї це був деспотичний тиран, який своєю дріб'язковою прискіпливістю та жорстокістю зробив життя усіх мешканців дому нестерпним, а особливо сина Франца. Кафка був здатний лише на пасивний опір: відмовлявся займатися справами батькової фабрики, прагнув самоутвердитись у ненависній батькові літературній творчості. «Письменництво і все з ним пов'язане — суть моєї невеличкої спроби стати самостійним, спроби втечі»,— писав Кафка. («Додаток Д»).

          У «Листі до батька» [http://book-online.com.ua/read.php?book=4713] письменник згадує: «Дорогий батько, Ти нещодавно запитав мене, чому я кажу, що боюся Тебе. Як звичайно, я нічого не зміг Тобі відповісти, почасти саме зі страху перед Тобою, почасти тому, що для пояснення цього страху потрібно занадто багато подробиць, які важко було б привести в розмові. І якщо я зараз намагаюся Тобі відповісти письмово, то відповідь буде дуже неповною, тому що і тепер, коли я пишу, мені заважає страх перед Тобою і його наслідки і тому що кількість матеріалу набагато перевершує можливості моїй пам’яті і мого розуму.»

          Сімейні стосунки з батьком були швидше сімейними путами: "...я з давніх пір ховався від Тебе - у свою кімнату, в книги, в навіжені ідеї, в божевільних друзів; я ніколи не говорив з Тобою відверто... ніколи не виявляв родинних почуттів... Я був боязкою дитиною. По суті своїй Ти добра і м'яка людина, але... Ти виховував дитину тільки відповідно до свого особистого характеру - силою, криком, запальністю... Ти прагнув виховати в мені сильного і сміливого юнака... Я пригадав лише один випадок із дитинства. Якось вночі я увесь час скиглив, просив пити, а певно почасти, щоб позлити Тебе, а почасти, розважитися. Після того, як сильні погрози не допомогли, Ти вийняв мене з ліжка, виніс на балкон і залишив там на деякий час самого, перед замкнутими дверима... Тоді я, зрозуміло, затих, але мені була заподіяна глибока образа... Ось, виходить, якою нікчемою я був для тебе...". Батько придушив волю хлопця, позбавив його віри у власні сили і викликав до себе почуття страху, ненависті та відрази. («Додаток Е»).

          Франц ріс слабким і нездатним на активний протест. Його незгода з деспотизмом батька носила характер внутрішньої втечі і зводилася до того, що він не цікавився справами батька і намагався досягти самовираження у творчості, чого батько не схвалював.

          Треба думати, що відносини в родині визначили відносини Кафки зі світом і багато в чому — його долю. Головне відчуття, яке він виніс з дитинства і юності, — це глибокий страх, який закріпився в підсвідомості. Джерело такого страху було і йому не дуже зрозумілим, адже батька він боготворив, уявляв його ледве не творцем цього світу і, звертаючись до нього, незмінно писав слово "Батько" з великої букви.

          І щоб краще зрозуміти причину конфлікту письменника з рідним батьком, слід звернутися до його родового дерева.

          По лінії батька відомо, що рід Кафки вирізнявся велетенським зростом та силою. Дід Якоб Кафка, м'ясник, міг підняти зубами мішок з борошном. В цій родині всі мали великий зріст, навіть його сестри. Але сам Кафка соромився свого високого зросту, через який відчував себе не сильним, а кволим, незграбним і смішним. («Додаток Є»). Життя у Воссеці відрізнялося крайньою вбогістю. Родина діда проживала в хатині, критій соломою. Всі спали в одній кімнаті — Якоб Кафка, четверо його синів і дві дочки. Батько письменника неодноразово воскрешав у пам'яті важкі роки свого дитинства: голод і холод. Герман Кафка пишався цим жалюгідним минулим, він ставив у докір своїм дітям те, що вони не знали цих страждань: «Я згадую Твої зауваження, які залишили у моєму мозку справжні борозни: “А я з семи років ходив з візком по селах”, “Ми всі спали в одній кімнаті”, “Ми були щасливими, коли мали картоплю”, “Через нестачу зимового одягу у мене роками були на ногах відкриті рани”, “Я був хлопчиком, коли мене віддали до Пізека в магазин”, “З дому я нічого не діставав, навіть на час військової служби, я сам посилав гроші додому”, “І все ж, і все ж – батько для мене завжди був батьком. Хто тепер так ставиться до батьків? Що знають діти? Вони ж нічого не зазнали! Хіба сьогоднішня дитина це зрозуміє?” (з «Листа до батька»).         

          Разом з тим батько був у його очах людиною не лише авторитарною, а й насправді авторитетною; відтак прагнення протистояти його впливові поєднувалося у душі сина зі щирим почуттям глибокої поваги й любові. Це засвідчує славнозвісний кафківський «Лист батькові» (1919), що увійшов в історію літератури як художньо-сповідальний документ одвічних драматичних взаємин між старшим і молодшим і поколіннями у родині: змальований у ньому портрет сімейного тирана доповнювався несподіваними вибухами щемливих синівських почуттів і почуттям глибокої провини.

          У цьому листі, який, до речі, не дійшов до батька, бо, за однією версією, був знищений матір’ю, за іншою – залишився не відправленим, Франц згадував дитячі роки, наповнені страхом перед жорстокістю, гнівом, несправедливістю батька.

          Наведемо кілька характерних цитат з цього листа: «І я – такий, який я є (абстрагуючись від засад і впливів життя), – я результат Твого виховання і моєї покірливості... Ти говорив: "Не заперечувати!" – і хотів у такий спосіб змусити замовчати у мені неприємні  Тобі сили опору, але Твій вплив був надто сильним, а я був надто слухняним, я замовкав, ховався від Тебе і наважувався поворушитися лише тоді, коли опинявся так далеко від Тебе, що Твоя могутність не могла мене досягнути, принаймні безпосередньо... Однак Ти знову поставав переді мною, і Тобі все знову здавалося "контра", хоча це було лише природним наслідком Твоєї сили та моєї слабкості».

          Або ось: «Коли я починав робити щось таке, що Тобі не подобалось, і Ти загрожував мені невдачею, благоговіння перед Твоєю думкою було таким великим, що невдача, нехай навіть згодом, була неминучою. Я втрачав впевненість у власних діях. Мене охоплювали вагання й сумніви. Чим старшим я ставав, тим більше накопичувалося матеріалу, який Ти міг мені продемонструвати як досвід моєї ницості, поволі ж виявлялося, що Ти певною мірою правий. Я знову ж таки побоююся стверджувати, що став таким тільки через Тебе; Ти лише підсилив те, що було в мені закладене, проте підсилив у великій мірі, тому що влада Твоя наді мною була дуже велика...»

          Життя в родині позначилось жорстокістю батька. Від цього страждав не тільки Франц. На дітей без кінця сипалися погрози, наприклад: «Я розірву тебе на частини», і вони були такі численні, що діти втратили їм рахунок. («Додаток Ж»)                           

          Під час сімейних торжеств Кафки влаштовували маленькі театралізовані вистави, що доводить: якщо ця сім'я і справді була пеклом, то це пекло знало також періоди затишшя. Грали жартівливі п'єски, чиїм автором і постановником одночасно був Франц Кафка. Сам він не грав, актрисами були його сестри і в разі необхідності той чи інший слуга. Так, у «Листі до батька» читаємо: «Як не дивно, Ти в якійсь мірі передчуваєш, що я хочу тобі сказати. Так, наприклад, Ти нещодавно сказав мені: «Я завжди любив тебе, хоч зовні не поводився з тобою так, як інші батьки, але це тому, що я не вмію прикидатися, як інші». Ну, загалом — то, батько, я ніколи не сумнівався в Твоєму доброму до мене, але ці Твої слова я вважаю неправильними. Ти не вмієш прикидатися, це вірно, але лише на цій підставі стверджувати, що інші батьки прикидаються, — значить або проявити…нетерпимість, або — що, на мою думку, відповідає дійсності — побічно визнати, що між нами щось не в порядку і винен у цьому не тільки я, але і Ти, хоча і мимоволі. Якщо Ти дійсно так вважаєш, тоді ми одностайні…»

          Як бачимо, письменник любив , поважав батька, боготворив і, водночас, звинувачував його у всіх життєвих негараздах. («Додаток З»).

          Сексуальність у Кафки прокинулася дуже пізно, саме тут вплив батька, страхітливого і шанованого, мав найбільш паралізувальні наслідки. В останні гімназійні роки стався випадок, на який Кафка неодноразово натякає в «Щоденнику». Він знаходився в ліжку внаслідок легкого переохолодження, і мадмуазель Байї дала йому завдання прочитати «Крейцерову сонату». «Моя гувернантка, — пише він, — була згодна скористатися моїм збудженням». Це не стало для нього згодом травмою, а лише втраченою можливістю. Після розмови з батьком на цю тему, у Кафки залишився неприємний осад. Батько, як завжди, був зразком недосяжної чистоти, назавжди занурюючи свого сина в бруд і це викликало страх перед стосунками між чоловіком та жінкою.

          Стосунки з сім’єю були важкі, але Кафка був хворобливо прив’язаний до рідного дому, переживаючи щемливі синівські почуття: «Я…постійно стою перед своєю сім’єю і широко розмахую ножем, намагаючись одночасно їх і поранити і захистити».

          Не дивно, що батько у свідомості митця перетворився на уособлення авторитарної влади з її байдужістю до особистості, тотальною присутністю й абсурдністю дій. Взаємини з батьком стали одним з головних автобіографічних джерел наскрізних у кафківській прозі мотивів суду, провини та покарання; абсурдності та катастрофічності людського існування; таємничої всесильної влади та приреченості бунту особистості проти ворожих сил.

              Стосунки Кафки зі своїм деспотичним батьком є важливою складовою його творчості. Наведу ще одну цитату з «Листа до батька»: «Твоя недовіра до інших менше, ніж моя недовіра до самого себе, а її виховав у мені Ти.» («Додаток И»).

          Прототипом одного з мешканців в романі «Замок» став батько Кафки, Конфлікт батька і сина розширено до меж всеосяжної системи патріархальної влади, апарату пригнічування, перед яким схиляються як перед божественною установою. Герою ніби нічого не забороняють, але він нічого не може.

РОЗДІЛ 3 САМОТНІСТЬ ЛЮДИНИ У СВІТІ АБСУРДУ

(Трагедія відчуження особистості в новелі Франца Кафки «Перевтілення»)

          Проблема батьків і дітей піднімалася в багатьох творах світової літератури, в різні часи вона інтерпретувалася по-різному. Психологи говорять, що саме у дитинстві формується характер людини. Мабуть, зайве говорити, що дитинство накладає відбиток і на творчість письменника. Щасливе дитинство породжує в майбутньому романтичні вірші чи світлу оптимістичну прозу. Нещасливе дитинство проростає згодом у творах паростками химери, абсурду і безнадії. Письменник-модерніст Франц Кафка належить до людей, яким не поталанило з любов'ю близьких людей, із взаємопорозумінням у родині. До того ж він захоплювався філософією Ніцше. Ці чинники відіграли вирішальну роль у створенні творів, у яких Кафка песимістично оцінював людину як жертву долі. Звідси і його художній світ, сповнений самотності, приреченості на страждання і муки.

          Біографи-фрейдисти, особливо Нідер, стверджують, наприклад, що «Перевтілення» виросло із складних стосунків Кафки з батьком і з відчуття провини, що не покидало його все життя; вони стверджують далі, ніби в міфологічній символіці діти представлені комахами - і ніби Кафка змалював сина жуком відповідно до фрейдистських постулатів. Комаха, за їх словами, якнайкраще символізує його відчуття неповноцінності поряд з батьком. Щоденники та листи письменника свідчать також, що комаха була усталеною метафорою його самооцінки у внутрішній полеміці з батьком. («Додаток І»).

          Як і більшість кафківських творів, «Перевтілення», містить чимало автобіографічних елементів. Зокрема, прізвище головного героя є криптограмою прізвища самого автора: літера «З» у слові «Замза» розташована так само, як і літера «К» у слові «Кафка».

          Спробуємо дослідити світ автора, розібратися в суперечливому стані героя новели, дослідити внутрішню психологію Грегора Замзи та довести, що твір Ф. Кафки – це його суб’єктивне світосприйняття. Тож пропонуємо зазирнути у внутрішній світ людини – комахи Грегора Замзи, розібратися в його психології, вивести ті причини, які спонукали до жахливого перетворення.

          Перевтілення Грегора Замзи несподіване і безпідставне, та воно ні в кого не викликає співчуття. Сім'я соромиться нещастя, що звалилося на неї, гидує бридкою комахою. Страшним є не саме перетворення, а реакція на нього. Батьки і сестра Грегора, для яких він був єдиною опорою, поводяться егоїстично і жорстоко, ніби він зрадив їх. Ось як батько реагує на перевтілення сина: «Батько загрозливо стиснув кулак, немов бажаючи виштовхнути Грегора в його кімнату, потім нерішуче оглянув вітальню, закрив руками очі й заплакав, і могутні його груди стрясались [11, с. 8]».

          Спостерігаємо за першою сутичкою між татом і сином-комахою: «…він схопив правою рукою палицю керуючого, котру той разом зі шляпою та пальтом залишив на стільці, а лівою взяв зі столу велику газету і, тупотячи ногами, розмахуючи газетою та палкою, став заганяти Грегора до його кімнати. … Батько невблаганно наступав, викрикуючи, як дикун, шиплячі звуки [11, с. 10]»; «I тоді батько із силою дав йому ззаду воістину рятівного тепер стусана, і Грегор, обливаючись кров'ю, влетів у свою кімнату [11, с. 11]».

          А що сам Грегор? Читаємо: «він боявся роздратувати батька повільністю свого повороту, а батьківська палка в будь-яку секунду могла нанести йому смертельний удар по спині чи по голові [11, с. 10]». Або: «Якби тільки не це нестерпне шипіння батька! Від цього Грегор зовсім очманів [11, с. 11]».

          Під час другої сутички чітко вгадується портрет Генріха Кафки. Наведу два приклади з тексту: «I все ж, і все ж — невже це був батько? Та людина, котра раніше стомлено занурювалася в постіль, коли Грегор вирушав у ділові поїздки; котрий у вечори приїздів зустрічав його дома в халаті і, неспроможний піднятися з крісла, тільки злегка піднімав руки на ознаку радощів; а в часи рідкісних спільних прогулянок в якусь неділю чи у великі свята в наглухо застебнутому старому пальті, обережно виставляючи вперед милицю, крокував між Грегором і матір'ю, що й самі рухалися повільно, — ще ледь-ледь повільніше, ніж вони. І якщо хотів що-небудь сказати, то майже завжди зупинявся, щоб зібрати біля себе своїх поводирів. Зараз він був досить-таки ставним; на ньому був строгий синій мундир із золотими гудзиками, які носять банківські розсильні; над високим тугим комірцем нависало товсте подвійне підборіддя; чорні очі дивилися з-під кущевидних брів уважно й жваво; звичайно скуйовджене сиве волосся було бездоганно зачесане на проділ і напомаджене [11, с. 21]». І тут же: «Батько … ступав вище, ніж звичайно, піднімаючи ноги, і Грегор здивувався, які величезні в нього підошви на черевиках. Грегор не став чекати його на місці; він бо з перших днів свого нового життя знав, що батько поклав собі бути до нього якнайсуворішим [11, с. 21]».

          Символічний підтекст сцени батьківського покарання містить деякі біблійні мотиви. Яблука - це плоди Дерева Пізнання, з яких у біблійній історії розпочалося «гріхопадіння» Адама та Єви; батько, що у гніві виганяє сина із «сімейного раю», виступає у ролі біблійного Бога; рана, котра утворилася внаслідок того, що одне з яблук застрягло у спині комахи, є іронічною паралеллю до старозавітного покарання перших людей стражданням і смертю. Дослівно: «…— несподівано щось пролетіло перед ним, легенько впало й покотилося по підлозі. Це було яблуко; відразу за ним полетіло друге … Та ось одне легенько кинуте яблуко влучило в Грегора, але скотилося, не завдавши йому шкоди. Зразу ж за ним полетіло друге і просто-таки вгрузло йому в спину [11, с. 22]». («Додаток Ї»).

 Погоджуюсь, що Грегор фактично повністю присвятив себе сім’ї, забувши про власні потреби. Батька Грегор боїться, по відношенню до нього він вживає слова «обов’язок, борг»: адже саме для погашення батьківського боргу так напружено працює Грегор.

Цікаво, що до перевтілення нашого головного героя, батько використовує сина, при цьому потовщав і втратив жвавість. Так, він збанкрутів, але приховав чималу суму грошей. П’ять років, будучи здоровим,  не працював, проте постає перед нами старим чоловіком, майже кволим і немічним: «Батько ж був хоч і здоровим, але старим, він уже п'ять років не працював і не дуже на себе сподівався; за ці п'ять років, що виявилися першими канікулами в його клопітному, але неуспішному житті, він дуже обрюзг і став тому досить важким на підйом [11, с. 15-16]».

А після метафоричних змін Грегора ми спостерігаємо вже за зовсім іншим батьком: агресивним, жорстоким, роздратованим, ворожим, ненависним, розлюченим, готовим без вагань розправитись із сином. І, до речі, влаштувався на роботу. Він пішов працювати посильним - носив дрібним банківським службовцям сніданки, мати стала шити вдома тонку білизну для крамниці мод, сестра знайшла собі місце продавця, а вечорами вчила стенографію і французьку мову, щоб згодом дістати якусь кращу роботу.

          Перетворення Грегора Замзи на страшну, небачену комаху завершило старий і уповільнений процес роз'єднання сім'ї, що прихований в підводних ходах його багаторічного життя, спорудив стіну між найближчими у світі людьми - сином і матір'ю з батьком, братом і сестрою. Мені здається, що в цій новелі є не одне «перетворення» – Грегора Замзи в огидну комаху, а й «перетворення» його оточення – його родини: матері, батька, сестри, а потім і всіх інших, причетних до цієї події людей, а значить, і всього суспільства якщо не в тварин, то, у всякому разі, в «нелюдів». Вражають слова батька, дізнавшись про смерть Грегора: «…— Ну, слава тобі господи! — сказав пан Замза і перехрестився [11, с. 31]». Та невдовзі звертається до родини: «…— Ходіть-но сюди! Забудьте нарешті старе, і хоч трохи подумайте про мене [11, с. 33]».

          Ця новела – засторога від жорстокості, бездушності, нетерпимості та байдужості. У «Перевтіленні» Кафка, який відчував себе чужим у рідній сім'ї, виразив і свою драму. Однак зміст новели набуває загальнолюдського сенсу, виходить за межі особистої трагедії письменника.

          Всеохоплююче, загальнозначуще письменник поєднує з найдрібнішим, приватним – точніше сказати, з тими подіями, що відбувалися у його власному житті. Звідси - вирішальна роль автобіографічного начала у кафківській прозі.

          Втім, не варто шукати у творах цього письменника безпосереднього віддзеркалення певних ситуацій власного життя, зовні такого непомітного. Йдеться про зашифрований у самобутній образності духовний досвід митця, про його внутрішню біографію, що, на відміну від біографії зовнішньої, раз у раз вибухала грандіозними у масштабах особистості трагедіями. Ці трагедії розгорталися у площині взаємин Кафки з батьком, жінками та власною творчістю.

          Як бачимо, все це пов'язано з деякими біографічними обставинами життя самого Кафки. Він постійно відчував свою провину перед сім'єю - перед батьком перш за все; йому здавалося, що він не відповідає тим надіям, які батько покладав на нього, бажаючи бачити сина процвітаючим юристом і гідним продовжувачем родинної торгівельної справи. Комплекс провини перед батьком і сім'єю - один з найсильніших у цієї закомплексованої натури.

          Вся новела — наче один болючий крик Кафки, сплеск емоцій у найвищій точці кипіння. Те, що новела була написана впродовж лише однієї ночі, багато про що говорить. Ніч з 6 на 7 грудня 1912 року для Кафки була ніччю сповіді, болю, заглиблення в себе і тяжких роздумів. Як стверджують біографи, Кафка написав цю новелу в атмосфері загострених стосунків із сім'єю. «Ви мені чужі, — казав Кафка матері, судячи із запису у його щоденнику, — ми родичі тільки по крові, але це ні в чому не виявляється». У листі до батька є такі слова: «Наскільки я здатен оцінювати своє становище, я загину через службу, причому загину дуже швидко». І перше, і друге знайшли своє відображення у новелі «Перевтілення».

          Цікавий факт: перечитуючи твір, я для себе зробила своєрідну статистику – скільки разів читач може зустріти на сторінках новели слова «батьки», «батько», «мати», «сестра». Результати вражають, а саме: « батьки» - 29 разів; «батько» - 122; «мати» - 105; «сестра» - 130. А в кінці твору письменник замінює вищезгадані слова рідні на «подружжя Замза», «пан Замза», «пані Замза» («дружина»), «Грета» («дочка») тощо. («Додаток Й»).

          Отака сумна і фантастична історія. Батьки Грегора тест на батьківство не склали, бо виявилися батьками лише по крові, родинних стосунків між ними не було.

 

 

ВИСНОВКИ

 

          Геніальність Кафки полягає у тому, що він показав людям те, чого ми уникаємо, – факт людської самотності. Нерозуміння, гіркий смак життя, неможливість взаємин  з сім’єю – ось таке життя «маленької людини». Кафка — письменник, створений своєю біографією. Не було б у нього такої біографії, її варто було б видумати.  

І виникає одне єдине питання – А якщо б Франц Кафка зумів перебороти свої страждання і зажив би життям щасливої людини в Празі, чи знали б ми його, як письменника?

Завдяки американському письменнику, сценаристу та дизайнеру комп’ютерних ігор Метью Роту («Мій перший Кафка: втікачі, гризуни та гігантські жуки») заплутані сюжети Франца Кафки можуть зрозуміти навіть діти. Ідея створити спрощену ілюстровану книгу на основі творів письменника виникла у Рота, коли він читав його своїм дочкам. Автор книги зауважує, що в кафкіанських сюжетах міститься безліч підказок та пояснень, проте більшість читачів знаходить їх із часом, відкриваючи нові тлумачення та сенси. Саме тому, на його думку, ці твори підходять для адаптації. І вони мають усі шанси стати улюбленим дитячим читанням.

А щодо одвічної проблеми «батьків і дітей», то мені здається, що суспільство ніколи не знайде ідеального рішення. При цьому погоджуюся, що вихід із конфліктної ситуації завжди можна найти.

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.     Філософський енциклопедичний словник НАН України  (Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди) за редакцією В.І. Шинкарука, Київ: Абрис; 2002р., стор. 299.

2.     Тофтул М. Г. Сучасний словник з етики. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім.І. Франка, 2014. – 215 с.

3.     Словник-довідник термінів з конфліктології / Під ред. проф. М. І. Пірен, проф. Г. В. Ложкіна. — Київ-Чернівці, 1995.

4.     Здесенко А. П. Конфліктологія: навчальний посібник — Д.: ДДУ, 1996 р. — 112 с.

5.     Ішмуратов А. Т. Конфлікт і згода. Основи когнітивної теорії конфліктів. К., 1996

6.     Власенко І. А. Проблема внутрішньоособистісного конфлікту в контексті психологічних досліджень особистості // Пробл. сучас. психології. 2013. Вип. 21.

7.     Гірник А. М. Основи конфліктології: Навч. посіб. К., 2010.

8.     Вовк Я. Жорстокий світ самотності. Оповідання Ф.Кафки “Перевтілення” // Зарубіжна література – 2002. – № 4.- С.28-30.

9.     Зикіна В.І. “Смерті не знає душа…”// Зарубіжна література – 2003. -  № 10. – С. 49 - 59.

10. Набоков В. Франц Кафка // Всесвіт. – 1993. - № 3-4. – С. 152-163.

11. Франц Кафка. Новела «Перевтілення».

ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСИ:

• http://esu.com.ua/search_articles.php?id=3235
• https://uk.wikipedia.org/wiki
• https://ukrlit.net/info/dict/vcsss.html
• http://zno.if.ua/?p=3305
• http://moyaosvita.com.ua/literatura/konflikt-v-literaturi/
• https://www.obozrevatel.com/mamaclub/roditeli-i-deti/material/konflikti_mizh_batkami_i_ditmi_metodi_vihodu_z_konfliktnih_situatsiy-5986.html
• http://chobd.ck.ua/index.php/storinka-psikhologa/batki-povinni-znati/2529-yak-virishuvati-konflikti-mizh-batkami-ta-ditmi
• https://life.pravda.com.ua/health/2017/11/4/227263/
• https://ukr.media/culture/243635/
• https://zarlit.com/critika/17.html
• https://pidruchniki.com/12800528/literatura/zhittyeviy_tvorchiy_shlyah_kafki_poyednannya_realnosti_mifotvorchosti_prozi_pismennika
• https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86_%D0%9A%D0%B0%D1%84%D0%BA%D0%B0
• https://librolife.ru/g1505066
• http://book-online.com.ua/read.php?book=4713
• https://www.e-reading.club/book.php?book=26581
• https://studway.com.ua/franc-kafka/
• https://works.doklad.ru/view/45ZtohJRNKs/all.html
• https://www.ukrlib.com.ua/tvory-zl/printit.php?tid=6674
• http://edufuture.biz/